Марек Краєвський - Еринії

палкими юними душами, спраглими істини, ― продовжував архієпископ. ― Із радикальними студентами, які інколи бувають настільки запальними, охопленими національними ідеями, що вдаються до крайніх методів, яких ми не схвалюємо. Як душпастир, що найближче контактує із цими юнаками, ти можеш їх приборкати, спрямувати їхній ентузіазм у потрібне русло. Знаєш, навіщо ми тебе викликали? ― Підійшов до столу й постукав пальцем по газеті. ― Ось навіщо. Зроби все, щоб запобігти небажаним настроям серед студентів. Відкрий їм ім’я аптекаря й звернися до їхнього розуму, ― скривився, наче в нього заболів зуб, ― перш ніж дехто з католицьких священиків найближчої неділі звинуватить жидів у ритуальному вбивстві християнської дитини. Це все.

― Дякую за довіру, ваше преосвященство, ― ксьондз Федусевич покірно схилив голову, ― але я вас заспокою. До неділі справжній убивця сидітиме в «Бриґідках».

― Звідки така переконаність?

― Бо цю справу неодмінно вестиме комісар Попельський, ― упевнено відповів молодий священик.

― Коли б він якомога швидше її завершив. ― Митрополит зітхнув з помітним полегшенням і простягнув співбесідникові руку з перснем. ― Vale, carissime![6]

III

Комісар Едвард Попельський, про якого говорило все місто, аж ніяк не скидався на людину, зайняту справою, що розбурхала львівські вулиці. Того злощасного дня, коли знайшли замордованого хлопчика, його неможливо було розшукати ані вдома, ані на роботі, а вечір комісар провів у певному таємному приміщенні, де він віддавався нікому невідомим речам. Попельський уклався під ранок, але спав погано й декілька разів пробуджувався. О першій пополудні він остаточно прокинувся, позіхнув і, одягнувши бордову тужурку з оксамитовими вилогами, попрямував до ванної. Дорогою привітався (уже вдруге того дня) зі своєю кузиною Леокадією Тхожницькою, з якою вони мешкали разом понад двадцять років. Звільнивши свій організм від надміру рідини, Попельський хлюпнув водою на обличчя й лисину, поголився, намастив обличчя кремом «Нівея», а потому побризкався одеколоном «Саподор», що гірко пахнув пижмом і живицею, нагадуючи про аромат нагрітих сонцем сибірських сосон. Тоді повернувся до своєї спальні, удаючи, що не бачить запитливих поглядів Леокадії й великих, сповнених цікавості, очей відданої Ганни Півтораніс, їхньої багатолітньої служниці. Він відчував, про що обидві жінки хотіли запитати. Це було те, чого прагнув довідатися весь Львів: коли він схопить тварюку, яка вкрила тіло Геня Питки ієрогліфами болю.

Але Попельського зараз більше цікавило те, чи коричнева краватка в білий горошок пасує до костюма, який він збирався нині вбрати вперше. У цей важливий для себе день йому хотілося виглядати надзвичайно елегантно.

Приклав сорочку із краваткою до піджака. Кольори без сумніву гармоніювали. Бежевий костюм у тонкі блакитні смужки ідеально підходив до краватки й до сорочки з відстібним сліпучо-білим цератовим комірцем. Задоволений результатом, Попельський одягнув білизну й тонкі наче павутина, чорні шкарпетки. На ноги натягнув світлі черевики, а в манжети сорочки застромив золоті запонки. Убравши на голову капелюха й начепивши на очі темні окуляри, він закурив цигарку перед дзеркалом у передпокої. Потому, перепросивши, що не поснідав, попрощався з обома жінками й спустився униз. Рушив подвір’ям. Він знав, що на балконі, до якого провадять сходи для прислуги, стоїть вірна Ганна й запитує себе про те саме, що й усе місто.

Пройшовши через двір, він опинився на жвавій вулиці Оборони Львова. Але Попельський не пішов дорогою, якою кожного пополудня ходив чи не двадцять років. Не попрямував вулицею догори, до наріжного будинку поліції, а перетнув її навскоси й подався просто в бік купола Оссолінеуму, що височів над деревами.

Насунув капелюха на чоло, щоб краще захистити свої очі епілептика від сонячного світла, яке трохи закривали гілки й листя дерев. Подразнення, викликане сонцем, що блищало на воді або пробивалося крізь віття, знайоме було Попельському ще відтоді, як незадовго до Великої війни він був студентом Віденського університету. Якогось літнього дня в парку Пратер під час гри в шахи, Попельський глянув на крони дерев, наче шукаючи натхнення для вирішення складної шахової комбінації, і відчув головний біль та страшенну сонливість. Він упав на землю, де здригався протягом кількох хвилин, і мимовільно обмочився, перелякавши цим свого суперника та численних уболівальників. Того-таки дня на квартирі його відвідав літній лікар, який уважно вислухав розповідь пацієнта. Медик відзначив, що Попельський уже мав декілька нападів цієї хвороби в дитинстві, але пізніше, під час дозрівання, вона минулася. Виявилося, що недуга дрімала, чекаючи нового подразника. Лікар діагностував у нього фотосенситивну епілепсію, прописав йому веронал і порекомендував уникати яскравого денного світла, одягати темні окуляри, носити парасольку й таке інше. Пам’ятаючи про своє приниження, Попельський поставився до рекомендацій лікаря дуже серйозно. Не бажаючи знову відчути пекучий сором, який переслідував його після віденського приступу, він почав уникати сонячного світла й перейшов на вечірньо-нічний спосіб життя. Через це йому довелося покинути математичний факультет і перевестися на філологічний, де лекції зазвичай проводилися ввечері. Усі свої заняття й справи намагався виконувати в сутінках, що інколи вдавалося легко (якщо йшлося про гру в шахи), а інколи ― не дуже. Такому способу життя аж ніяк не сприяла робота поліцейського. Його кар’єра все ж розвивалася так успішно, що протягом двадцяти років коменданти львівської поліції дозволяли йому працювати між другою пополудні й десятою вечора, а влітку ― між шостою пополудні та другою ночі. Саме такий робочий день чекав на комісара Попельського й сьогодні.

Тим дивніше, що замість «будинку на Лонцького», як називали комендатуру поліції, Попельський прямував у цілковито протилежному напрямку ― униз вулицею Хорунщизни.

Нею він дійшов до прекрасної кам’яниці Сеґала на Академічній. Звернув праворуч і відчув на собі