Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— Не забудь у понеділок прийти до костьолу. Твоя черга відробляти, — навздогін крикнув Мошко.

Тарас не спинився. Він і без нагадування Мошка знав про свою повинність відпрацювати на будові за себе і за матір.

Ще довго хлопець відчував на собі важкий, болючий, неначе удар канчука, погляд управителя.

Робота затягнулася на всю ніч, і коли мати дістала з печі останню рибину, сонце було вже високо. І син, і мати були змучені безсонною ніччю, але Тарас устиг годинку передрімати, поки мати пильнувала рибу. Подивившись на змучену неньку, хлопець вирішив сам віднести товар.

Жаліючи сина, мати спробувала заперечити, але Тарас переконав її, що й сам впорається, до замку донесе все швидше, аніж удвох, а торгуватися не буде; не той випадок: що дадуть — і на тому спасибі!

— Якщо питатимуть про ціну, скажи, що як учора... — настановляла мати.

Тарас закріпив кошик із смаженою рибою до легкого дерев’яного наплічника, мати допомогла йому закинути вантаж на спину, хлопець злегка поправив його, щоб не тиснуло у спину, і швидкою ходою попрямував до замку.

Їхнє село було найближчим до Жовкви, але навіть порівняно мала відстань натомила Тараса, тому коли він опинився на площі перед ворітьми замку, спина немилосердно нила, і хлопець думав лише про одне: швидше б зняти той наплічник...

Від учорашнього базару не залишилося і згадки: торгівці самі прибрали за собою (таким було розпорядження міського магістрату), а рештки сміття вже встигли зачистити місцеві. Тепер посередині площі красувалося лобне місце. Тарас зіщулився. У пам’яті ще була свіжа згадка про страчених двох синів Стельмаха Шенського, які були відомі на всю округу злодіями і посміли пограбувати самого бургомістра.

Ворота замку були відчинені, і Тарас боязко підступив до них. Пообіч стояли два високі вартові із мушкетами. Тарас зупинився.

— Куди йдеш? — запитав один.

— Несу їх милості рибу, — затинаючись, відповів Тарас. — Вони замовляли вчора...

Те, що прибулий приніс саме рибу, а не щось інше, вартові збагнули одразу: навкруги витав аромат маминих спецій.

— Проходь! Кухня он там, справа...

І Тарас вперше переступив ворота Жовківського замку. Він займав чималеньку територію, двір був строго квадратний. Навпроти воріт біліла колонада входу у покої гетьмана, прикрашена якимись скульптурами. Будинки зліва і справа були господарськими приміщеннями: як-от кухня, склади, стайня, житло для слуг. Зліва від воріт стояли трійко пишних карет, запряжених добротними кіньми: це повернувся додому власник міста. Про його приїзд свідчила і неймовірна метушня навколо.

Тарас не встиг опам’ятатися, як поруч опинилася служниця, котру він бачив учора на базарі.

— Чому ти так пізно? — невдоволено запитала вона. — Їх милість уже почали сердитися...

— Роботи багато, — винувато відповів Тарас. — Ледве встигли...

Він зняв з плечей важку ношу, поставив на землю і випростався.

Служниця підхопила кошик.

— Чекай мене тут, — сказала вона. — Я віднесу рибу на кухню, їх милість відрахують тобі гроші. Зрозумів?

Служниця швидко попрямувала до бічних дверей, а Тарас залишився один. Щоб не стирчати посеред двору, він обережно підійшов до коней, запряжених у карети. Дванадцятеро коней (по чотири у кожній) були підібрані по масті: білі, чорні та гніді. Таких угодованих коней Тарас бачив уперше, тому мимоволі замилувався.

Він не помітив, як до нього підійшли двоє юнаків і тихо стали за спиною.

— Вибираєш собі коня? — запитав один.

З несподіванки Тарас відсахнувся, відступив на крок. Хлопці були вбрані в багату одіж, шиту сріблом, в добротні чоботи (що не забарився відзначити Тарас). Юнаки були приблизно його віку, може, на рік-другий молодші, однакового зросту, але один стрункий і білявий, інший чорнявий і повніший, але в міру.

— Говорити хоч умієш, чи мати не навчила? — допитувався чорнявий.

Тарас розумів польську мову, але вільно говорити не вмів.

— Навчила, — лише відповів він.

Хлопці засміялися.

— Ну, тоді говоритимемо по-нашому, — продовжував чорнявий. — Тебе як звати?

— Тарасом.

— А що ти тут робиш?

— Я приніс їх милості запечену рибу.

— Чуєш, Яне, ми сьогодні їстимемо рибу!

— Я люблю рибу, — відповів інший хлопець. — Судячи із запаху, смачна риба.

— А ви хто такі? — наважився запитати Тарас.

— Мене звати Богдан[4], а це Ян[5], син пана гетьмана. Ми сьогодні лише приїхали.

— А знаєш, де ми були? — раптом запитав Ян.

— Де?

— Ще в середу ми були у Кракові, у його величності короля!

— А я приїхав з Олеська, — додав Богдан-Зиновій.

— Далеко... — відзначив Тарас.

Якщо чесно, він і гадки не мав, де знаходяться той Краків та Олеськ і скільки звідтам їхати. Найдальше село, де він бував, був Крехів.

— А скоро ми відправляємося на війну, — гордо заявив Богдан.

— Куди? — запитав Тарас.

— У Смоленськ.

— А де це?

— У Московії, — вставив Ян.

— Навіщо?

— Щоб нашого королевича зробити московським царем.

— А хіба там немає царя? — здивувався Тарас.

— Та є якийсь... — невизначено знизав плечима Богдан. — Але наш Владислав однаково кращий!