Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

кишені немає навіть шельняга[3], а якби б і був, однаково віддав би матері. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрібно все.

Але у цьому є навіть свій позитив. Не маючи ні шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетілися звідусюди на жовківський базар.

А базар вирував. Тарас походжав поміж рядів з різноманітним крамом і ковтав слинку. Не лише їжа приваблювала хлопця, хоч і не кожен день йому доводилося їсти м’ясо чи молочне. Тараса більше цікавили вироби місцевих цехів: шевців, кушнірів чи ткачів. Були тут і свої шапкарі, поленики і римарі. Але все це забулося одразу, як тільки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двічі бував у цьому селі, коли з матір’ю ходив до монастиря, і завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовірне. Ось і сьогодні на землі розставлені глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав ніякого уявлення. Але навіть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будівництві костьолу, Тарас дізнався від тамтешнього мешканця, що її милість пані Реґіна захотіла, аби у замку печі були з глинського зеленого кахля.

А ось і він... Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотілося, щоб і в їхній убогій хатинці була така піч! Він розумів, що це лише красива, але на жаль, нездійсненна мрія; всієї риби у Стрвині не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цілу піч.

Настрій одразу зіпсувався, Тарас поволі почалапав до місця, де торгували сопошинці. Він навіть не став підходити до приїжджих жидів чи вірмен, котрі торгували над річкою, там, куди стікалися багаті містяни. Хотілося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобі на твоє місце, то принаймні подумає. Краще вже посидіти у келії Амвросія та послухати його історії про святих...

Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нічого не запитала. Сама вона більше нічого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тільки починався.

Тарас стояв осторонь рядів і лише спостерігав за торгівлею. Саме він перший запримітив, як із воріт замку вийшли три жінки. Попереду йшла висока струнка літня жінка, а дві інші, молодші, несли великі кошики. Тарас швидше вгадав, аніж упізнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.

Хоч жінка могла купити будь-що і за будь-яку ціну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядів, які займали сопошинці. Було зрозуміло, що жінку цікавить риба. Пані Реґіна пройшла мимо кількох торговців і зупинилася коло Тараса з матір’ю. Хлопець про себе усміхнувся: спеції матінчині привертали увагу...

— Це твоя риба? — запитала жінка.

— Так, пані, — відповіла Марія. — Свіжа, лише вчора син наловив.

— Що свіжа — бачу. А пік хто?

— Ми з сином, — мати кивнула на Тараса.

— Смачно пахне.

Пані Реґіна задоволено потягнула носом.

— Я купую у тебе, — сказала вона. — Усю рибу. Скільки?

Від несподіванки Марія втратила дар мови. Побачивши це, пані Реґіна відрахувала п’ять монет (по одній за кожну рибину) і подала жінці. Та лише спромоглася подякувати. Риби перекочували у кошик однієї зі служниць. Але пані не спішила відходити.

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Марія... — відповіла спантеличена жінка.

— Послухай, завтра у місто повертається його вельможність пан гетьман. Я хочу, щоби зранку ти принесла до замку двадцять рибин, запечених так, як оце сьогодні. Зможеш?

— Так, пані! — відповіла хутко Марія.

— Тоді я тебе чекатиму завтра зранку.

— Авжеш, пані!

Реґіна Жолкевська пішла далі, а мама заспішила збиратися.

— Пішли, Тарасе! У нас багато роботи!

Вони встигли купити лише найнеобхідніше і поквапились додому: роботи було справді багато.

Тарас одразу подався на риболовлю, щоб до вечора наловити зо два десятки великих рибин. (Хоч пані Жолкевська нічого не говорила, яку саме рибу, Тарас слушно припустив, що негоже подавати до столу вельможного гетьмана дрібноту.) На щастя, улов виявився багатий, і сонце було ще високо, а хлопець уже накидав у кошик потрібну кількість риби і завдавав собі на плечі.

Мусив спішити, адже рибу треба ще почистити і запекти у печі. Вся вона, звичайно, одразу не поміститься, тому, напевне, доведеться працювати всю ніч...

Дорога додому вела через увсе село повз закриту дерев’яну церкву, хати односельців. Базар у місті вже закінчився, всі поверталися додому, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Їм із матір’ю доведеться трудитися всю ніч. Зате пані Жолкевська обіцяла щедру винагороду, і Тарас не боявся, що вона обмане. Швидше б дійти додому... Йому зовсім не хотілося зустріти будь-кого.

Аж тут дорогу Тарасові перепинив не хто інший, як управитель села Мошко.

— Що несеш? — прискіпливо запитав той.

Тарас із несподіванки заледве втримав кошик у руках. Він не те що не любив Мошка, він його просто ненавидів і в думках уже декілька разів убив здирця. Гетьманський управитель був ще досить молодий, тридцятирічний, невеликого зросту, але за поясом носив шкіряного канчука, яким час від часу безбоязно користався. Хто посміє противитися представнику самого гетьмана!

— Риби наловив, — відказав Тарас.

— Навіщо так багато? Базар уже закінчився. А тобі самому не подужати. Навіть для твого монаха буде забагато!

— А це не мені, — відповів Тарас. — Пані Реґіна Жолкевська замовила рибу для пана гетьмана, і до завтрашнього ранку ми маємо принести її до замку. Пані Жолкевська буде дуже невдоволена, коли дізнається, що саме через вас, пане управителю, пан гетьман не дочекається на своєму столі цієї страви.

Почувши таке, Мошко стиснув зуби, але відступив. А Тарас попрямував далі.