Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

class="book">Власно кажучи, Тарас почув про королевича Владислава вперше, але все ж кивнув: без заперечень, «наш Владислав» дійсно кращий.

— Ви також підете на війну? — поцікавився він.

— Аякже! — гордо відповів Богдан. — Вельможний пан поїде обов’язково, король без нього нічого не зможе, а я поїду зі своїм батьком.

— Здорово! — вихопилося у Тараса.

— А хочеш поїхати з нами? — раптом запитав Ян.

— Я?..

— Звичайно! Його величність саме набирає військо. Тобі скільки років?

— П’ятнадцять.

— А так і не скажеш. Виглядаєш навіть старшим за мене, хоч мені й шістнадцять, — сказав Ян Жолкевський. — Ну то як?

— Не знаю... — зізнався Тарас. — Мати вдома сама, та й не відпустить мене управитель...

— Він не зможе не відпустити тебе, коли ти підеш служити до мого батька!

— Послухай, Ян діло говорить, — підтримав друга Богдан. — Тобі видадуть зброю, одягнуть, отримуватимеш гроші, а твою матір звільнять від повинностей. Адже ти відробляєш у місті?

— Так, на костелі... — Тарас показав на ворота замку, за якими виднілася недобудована споруда костелу.

— І навіть коли ти повернешся з війни, тебе вже ніхто не заставить відробляти повинність, — сказав Богдан і повторив: — Ніхто!

— Не віриш? — насупився Ян, помітивши на обличчі Тараса недовірливу міну. — А давай запитаємо батька!

Він показав на трьох чоловіків, що з’явилися серед білої колонади входу до покоїв.

Перше бажання Тараса було втекти негайно, навіть не дочекавшись обіцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця він спостерігав, як чоловіки повільно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.

Серед них виділявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника міста Жовкви Станіслава Жолкевського. Гетьман розміняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся з дороги і тепер вийшов прогулятися просто так, без звичних регалій.

Справа від гетьмана йшов високий, значно молодший чоловік, але із бородою. Це був зять Жолкевського Іван Данилович[6]. А третій мав лише пишні вуса і був, судячи з усього, батьком Богдана.

Зважаючи на теплу, майже літню погоду, всі троє були простоволосі.

Вони зупинилися перед хлопцями.

— Що тут відбувається? — запитав Станіслав Жолкевський і звернувся до Тараса: — Хто ти?

— Я — Тарас. Приніс вашій милості рибу.

— Що ж, учорашня риба пані Реґіні сподобалась. А прізвище твоє?

— Сопоха.

— Це на твою честь назвали село? — весело поцікавився третій, Михайло Хмельницький[7].

І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.

— Я чогось не знаю?

— У сусідньому селі кажуть, що колись сюди прийшов подорожній на прізвисько Сопоха і заснував двір. Про нього й стали казати — «Сопошин двір». Отак Сопошин і залишився...

— Не знав, — зізнався Жолкевський. — Ти з тих Сопох?

— Так, — відповів Тарас.

При цьому він випростав спину, аж чоловіки засміялися.

— Свята простота! Цей простолюдин вважає, що про нього має знати весь світ! — латинською сказав Жолкевський.

— Тату, Тарас хоче вступити до війська, — озвався Ян.

Тарас при цьому скромно втупився у землю.

— Хоче сам, чи це ти вирішив? — допитувався гетьман. — А ти що скажеш?

Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.

— Не знаю...

— Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш — прийдеш сюди, — сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: — Пані тобі заплатила?

— Ще ні.

— То зараз заплатять, — сказав Хмельницький.

Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.

— Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу... — сказала служанка.

— То віддай! — мовив гетьман.

Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.

— Пані запрошують до столу, — сказала вона.

— Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, — мовив Жолкевський. — Передай пані, що ми зараз прийдемо.

Він повернувся до Тараса і сказав:

— Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.

Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.

— Скільки йому років? — запитав Жолкевський сина.

— Каже, що п’ятнадцять, — відповів Ян.

— Виглядає старшим.

— Аркебузу втримає, — впевнено сказав Данилович.

— Якщо прийде — приймемо! — мовив Жолкевський. — Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.

У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний[8], його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.

Майже одразу у бічних дверях з’явилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.

— Прошу, панове, сідати!