Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Його настирно кличе невідомий і загадковий світ. Такий несходимий і веселий. І по ньому йде не маленький і безпорадний Сергійко, а хоробрий і сміливий витязь Сергій, якому все стає підвладним. І нічого він не боїться, до всього йому є діло. Всі шляхи йому стеляться під ноги, все сміється йому назустріч, все його вітає і все йому знайоме. І тьотя Люба біжить услід за ним, та плаче, та канючить жалібно: «Напиши мені хоч одного листа, я камінець від Юльки заберу та поверну тобі, солдате». Не потрібний йому той камінець. Він таких богів ще безліч собі знайде. І листа не напише, хай не жде тьотя Люба і не надіється. Хай помучиться, хай наплачеться, то тоді назавжди запам'ятає.

Ніби нехотя, але рішуче підходить до відкритих ворітець. Біля них завжди сторожує дідусь, схожий на немовля, бо щоденно виголює не лише бороду та вуса, а й усю черепасту голівку. Він світло-рожевий і такий лінивий, що дрімає безперестанку, хоч і прикидається, ніби читає газету.

І цього разу дідусь солодко посопував у зручному плетеному кріслі. Прошмигнути повз нього було легко. Але Сергійко на мить завагався. Озирнувся на пляж. Може, його помітять та завернуть назад? Ніхто не помітив.

Навшпиньки проминувши сонного дідуся-сторожа, Сергійко показує йому язика і зникає на стежці, густо обсадженій високим і колючим терном. За хвилину він опииився біля паркану. Тут він запримітив дошку, що тримається лише на верхньому цвяху і легко відсувається знизу вбік. Через ту щілинку вихованці дитсадочка частенько виглядали потай у великий світ. Але покидати садочка боялись. Сергійко буде першим з тих хоробрих, хто покине цю затишну садибу та, на злість своїй виховательці, мов той космонавт, вийде у невідомий простір.

За парканом усе було звичайне. Запилені будяки нахабно пнулися вгору, в непролазні хащі сплелися кущі, тихо спали дерева. А за всім тим виднівся кам'янистий морський берег, синіло море. І кораблі — справжні кораблі — застигли на морському обрії.

Міцно зажмурившись, долав перепону, трохи посилкувався, поки опинився на волі. А коли розплющив очі, то вже відчув себе далеко і від тьоті Люби, і від Юльки, і від свого садочка. Немов відчайдушний плавець, що плигнув з високої скелі у таємниче і розбурхане море.

Це був його перший самостійний вихід у великий світ. Досі Сергійкові весь час здавалося, що його тримають на мотузку. Як ото маленьких — воно тупцяє попереду, а мама ззаду за віжечки тримає. Справді ж бо — всюди Сергійка тримали оті незримі віжечки. Вдома він був увесь час прив'язапий до мами чи до бабусі, а в садочку — до виховательки та вихованців. В садочку їх змушували триматися гурту: бавилися гуртом, їли всі разом, спали — і то по команді. Коли ж збиралися на прогулянку, то виховательки аж хрипли від розмов та хвилювання. Все наказували: тримайтесь, дітки, одне за одного, вирівнюйтесь у шворочку, ручка за ручку, беріться за пальтечко, за підтяжечку від штанів, за косичку, хоч за вухо тримайте одне одного, тільки йдіть гурточком. Тоді ніяка сила вам не буде страшною. І вони до того звикли — боялися ступити зайвий крок кудись убік.

Тепер Сергійко опинився на волі. Якусь хвилину стояв пригнічений і наполоханий. Навколишній світ був незбагненний, прекрасний і несходимий. Коли б він не був такий, коли б Сергійка раптово не охопила непереможна до всього цікавість, він, як мишка від кота, шурхнув би знову крізь загорожу у свою шпарку. Цікавість перемогла. Враз забув і про свій садочок, і про те, що порушив наказ вихователів, і навіть про свою образу, яка вигнала його за межі затишного кубельця.

Він потрапив у людське вировисько. Доріжкою понад самісіньким морем плавом плив люд. Молоді й старі, тонюсінькі й огрядні, в крислатих капелюхах і голомозі, під парасольками і запнуті в шовкові хустини по самі очі, зодягнені і в самих плавках, бо близькість гомінкого моря давала їм на те цілковите право. Сергійко розумів, що ніхто з них нізащо не вирядився б так в іншому місці. А тут можна. Тут море і неймовірна спекота.

Курортники йшли ліниво, зморені сонцем, до всього байдужі, шукали чогось, а чого, то, видно, й самі не знали. Бо, справді, найпотрібніше тут людині було море. А воно ж поруч — ступи кілька кроків убік, збіжи на берег, перескоч купу гарячої гальки і занурюйся з головою в живий морський неспокій.

Сергійко ніби очманів, відчув себе тут чужим і одиноким. Може, тому, що жодна людина не звертала на нього уваги. Побоювався спочатку, що на нього відразу всі так і налетять, схоплять та поведуть до виховательки. Або, чого доброго, ще й у міліцію відправлять. Аж — нічого. Йшов собі берегом, і жодні чорні окуляри не повернулися в його бік, ніхто й оком на нього не кинув. Йде собі малий курортник і хай іде, яке кому до нього діло? Коли вже воно йде, оце мале, то знає, куди і за чим. І ця неувага до його особи аж ніскілечки не ображала Сергійка. Навпаки, він був радий з того, він збагнув, що вже дорослий і має право йти, куди тільки йому заманеться.

І він ішов. Поважно, неквапливо. До всього приглядався пильно, боявся проґавити щось цікаве. Постояв трохи біля лотка з морозивом. Потримав пальчика в роті, проковтнув зрадливу слинку, пішов далі. Доторкнувся долонею до гарячого перильця сходів, що вели до моря, відсмикнув поспішно руку — пече. Забув про все. Насолоджувався цілковитою волею. Хизувався сам перед собою власною незалежністю. Навіть картав себе за те, що досі так нерозсудливо тримався за коротку шлейку сусідових штанців, боявся зміряти самостійно ширину життєвих доріг. І задумливо всміхався: от коли б усі ті з садочка глянули на нього. Напевне б не впізнали. Не повірили б, що то він так сміливо, один-одинцем серед такого натовпу по берегу морському мандрує. І навіть зневагою виповнювалось його сердечко: хай ті, малюки, в пісочку гребуться, камінцями