Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

вертів у руках плоский димчастий камінець з манюсінькою дірочкою. В таку дірочку просили нитку — і…

— Ага, знайшов!

Ще й блиск радісний в очах не погас, а вже камінець у Юльчиних руках.

Тепер Сергійко домагався у виховательки правди.

— То я знайшов! Хай віддасть.

— Не прискіпуйся! — прискає дикою кицькою Юлька.

Вихователька суворо зиркає на Сергійка. Знову цей непокірний хлопчисько. То він десь сховається, то кота кашею розмалює. А це вже з дівчатками заводиться.

— Момот! Дай Юльці спокій.

Мов палицею по голові огріла. Мало того, що в очевидячки бога відняли в людини, так ще й Момотом обізвали.

— То мій курячий бог! — закричав він з відчаєм. — Хай віддасть!

— Вона — дівчинка, — пояснила вихователька. — А дівчаткам хлопчики завжди повинні потакати.

Ні, таки ж не було, в світі правди і не буде.

— Все їм, все дівчаткам вашим! — обурився Сергійко.

Юлька, задоволена і щаслива, переможно посміхнулась, показала крадькома Сергійкові язика та й подалася геть, затискуючи в жмені змокрілого від поту курячого бога. За нею потяглася вся дітвора.

Лише Сергійко стояв на місці похнюпившись.

— Ти собі ще знайдеш, — втішала його тьотя Люба. Ображений хлопець мовчки почовгав геть від гурту.

ХАЙ ЗНАЮТЬ НАШИХ…

Скільки Сергійко пам'ятає — страждав ні за що. Батько з дому повіявся, а бабуся його, Сергійка, Момотом взиває. Мама на роботу ходить, а його, Сергійка, з дому в садочок випроводжають. І в дитсадку так: він не хоче свого прізвища й чути, а його Момотом кличуть. Він ніколи перший ні з ким не заводиться, тільки за себе постоїть, а виховательки мамі скаржаться — Сергійко сякий і такий. Та що там говорити! Раз у житті людині поталанило — курячого бога знайшов, так знов притьмом відняли, серед білого дня з рук вихопили. Куди ж тут, скажіть, будьте ласкаві, веселитись?

Не розуміли Сергійка дорослі та й годі. З ровесниками він, безумовно, як-небудь справився б. Не дозволив би якійсь Юльці збиткуватися. А що вдієш із старшими? Ніколи від них не діждешся правди. Одна лише вихователька тьотя Марія Пилипівна і розуміла Сергійка. А він уже так її слухався, так слухався. Так скажи ж ти — не поїхала з ними до моря. Тьотю Любу до них приставили. А вона ще сама дівчисько, от і захищає різних Юльок…

Він ображено колупається дубчиком у мокрому піску, сидить одинцем, скоса зиркає на пляж. Йому звідсіля все видно. Бачить — дівчатка Юльку оточили, щебечуть, курячого бога розглядають. Хлопчики біля самої води кремінці перебирають — кожному хочеться мати таку знахідку. Хай пошукають. Думають, так легко. Одному Сергійкові за весь час пощастило, бо він везучий, але більше шукати не буде. Все одно тьотя Люба Юльці віддасть.

Сергійко вороже глипає оком на виховательку. Тьотя Люба широко всміхається, нижня губа в неї грайливо тріпоче. Видно, сміється з того, що пощастило так ловко Сергійка ошукати. А хіба ж неправда? Отак нахабно: «Віддай, Сергійку, вона дівчинка». Тож хай не радіє. Сергійко може таке вчинити, що й плакати доведеться. Він не маленький, він знає, чим саме вихователькам можна допекти. От візьме та й утече із садочка, як оті двоє з піонертабору. Думаєте, що побоїться? Ге, якраз, так Сергійко й забоявся. Хай пошукають тоді, хай посміється тоді тьотя Люба, хай радіють тоді зі своєю Юлькою та камінцем втішаються.

Від тих думок Сергійко росте у власних очах і тремтить, як тополиний лист. Аж холодом проймає. Забув і дубцем колупати, уже уявляє себе десь далеко, серед безлюдного поля, а на нього і вовки нападають, і тигри. А він їх дубцем. Хіба він не такий сміливий, як оті піонери, що з табору втекли? Подумаєш — вовк! А він його дубцем. Злякається, втече.

Сергійко знає, що навколишній світ не закінчується за виднокругом. Йому, кажуть, кінця немає. І справді: їхали вони до моря одну ніч, а потім ще день, та й ще одну ніч, а обрій весь час стояв перед ними, так і не пропустивши за свої володіння. Знай Сергійко і те, що цей світ не порожній. Всюди, де вони проїздили, жили люди. Вночі яскраво світили вогнями міста і села. Вдень — зеленіли сади, жовтіли безкраї поля, і веселі комбайни неквапливо намотували на червоні мотовила золоту пшеницю. Йому дуже хотілося пройтися тими полями, подивитися на дивовижні машини, взяти до рук лозину та разом з сільськими хлопцями завертати круторогих корів на пасовиську.

Коли б Сергійко знав, що той дивний світ порожній, він, не задумуючись, пішов би у нього. А так побоювався людей, що жили за високою загорожею дитячого садка. Коли вже свої зобиджають, з рук виривають чарівні камінці, то чи можна було ждати ласки від чужих?

Тільки це й лякало Сергійка, викликало недовір'я до чужого і таємничого світу. І він сидів одинцем, мов закам'янілий, і думав. І знав: все одно він мусить зробити щось незвичайно — хай усі знають…

Може, знову в комірчину до бабусі Насті прошмигнути? Але там так неприємно тхне мишвою. А до того ж темрява. І тіснява. Тільки випростаєш ноги, а вже відра бряжчать. Дуже не хочеться йому в ту комірчину. Хіба на дерево залізти? Так Люба ж скоро знайде.

Образа росте, додає сил. Сергійко стає на ноги. Думкою він уже покинув свій дитячий садочок. Вже уявляє, як плаче та побивається за ним тьотя Люба. І кається, що послухалась Юльки, що не заступилася за Сергійка.

А чого він повинен боятися? Втекли ж ті двоє з піонертабору… І він утече. І зовсім сюди не повернеться. В чужих людей житиме. Або в інший дитячий садочок потрапить. До хороших виховательок. До таких, як Марія Пилипівна. І