Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

в тебе сяюча вода, зелена трава, Ірка на фоні гарненьких будиночків та гарного тільки пофарбованого паркану. Коротше, краса і «лєпота». Дивлячись на ці фото, в мене знову виникає бажання поїхати в те забуте богом село і прогулятись там ще раз! Але ж я пам’ятаю, що там було все не так гарно! Все було дуже сумно і бідно, та взагалі жах! Там же була незліченна кількість обідраних будинків, з якимись завалами хламу посеред подвір’я (де ти цю охайну гарнюню знайшла, хоч вбий, не розумію, він мабуть один такий на все село був!), паркани, що покосились і фарби не бачили мабуть останні пару десятиліть (і якби я особисто з тобою не здавала плівку на прояв і друк, а не фотокорекцію то заприсяглась би, що ти паркан спеціально підмалювала!), купа сміття на виїзді з села, якісь бомжі неподалік, покинуте авто без коліс… Та я досі здригаюсь від тієї поїздки! А в нас такі фото вийшли, ніби ми були на відпочинку ледве не в Буковелі!

- Та ну тебе. Були там і гарні будинки і паркани. А природа яка! Ось, дивись який глиняний кар'єр! А ось це узбережжя річки!- Лізо дістала з купи ще кілька фотографій.

-Так отож! Річка- вонючка, та старий покинутий кар'єр, частину якого перетворили на стихійне звалище місцеві жителі! А дивись на фото - живописні червоно-помаранчево-рожеві глиняні скелі з якимось сріблястими деревами на виступах, сонячні зайчики на поверхні прозорої води в обрамленні смарагдової трави і квітів…

- Але ж там це було!

- Так, мабуть, але я це не так бачила. Зовсім. – Катя похитала головою. Я починаю розуміти, чому хлопці з тобою так поводяться. Навіть, якщо ти остання падлюка, дуже важко про це згадати, коли на тебе дивляться з такою впевненістю, вірою, що ти останній шляхетний рицар!

-Та не дивлюсь я так на хлопців.- фиркнула Ліза.

-Дивишся-дивишся. Тільки не зрозуміло, як ти це поєднуєш зі своїм отим критично-експлуататорським підходом (бо тобі ж допомогти кидається перший ліпший хлопець, на якого ти просто подивишся, а як відкриєш рота - так згодні таскати меблі з поверху на поверх ледве не щодня!)). І от, хоч вбийте мене, я не розумію як ти це робиш і, головне, - чому так відбувається, попри історію твоєї сім’ї. Логічно, наприклад, щоб я так на них дивилась – це ж в мене найкращий батько на землі, який за пояс будь якого легко лицаря заткне. Але ні, я бачу всі їх вади і цілком реально оцінюю, як загрози так і людей. А ти…

-Та я теж цілком реально всіх оцінюю!

-Ага, ага. Можливо, але я в тебе в кімнаті вперше чула, як Сашко з восьмого поверху, п’яний до стану автопілоту, вибачався!

-Так він же просто дверями помилився. От на автопілоті і вибачився.

- Та він на автопілоті, зазвичай, тільки матом криє, дівчат лапає та телевізори з вікна викидає!

- Неправда. І телевізор був лише один. Непрацюючий. - не витримала і розсміялась Ліза.

- Бачиш, самій смішно. А я тоді щелепу з полу ледве підняла, коли зрозуміла хто в тебе в дверях вибачається!

Розмова подруг тоді поступово повернула на іншу сторону, але той факт, що оточуючий світ більшість людей бачить трохи не так, Ліза запам’ятала. Запам’ятала і намагалась не дивуватись, ні тому, що люди не бачать очевидної краси, ні тому, що відверто дивуються, коли її помічають просто навколо себе. Головне - що помічають, якщо на неї вказати, звернути увагу! Кожна людина несе в собі світло, головне його роздивитись, достукатись до нього, ввести його в резонанс з красою навколишнього світу.
Як з тією ж Катею. Подруга ж по суті чудова людина, добра, лагідна, відповідальна, гарна мати і дружина (ну, може трохи любить стріляти очима наліво), от тільки, часто стикаючись по життю з недоліками людей, все більше зневірюється, як в людях, так і в наявності якоїсь справедливості в цьому світі, а зневірюючись, стає вести себе відповідно – так, як від неї чекає навколишній світ. Жорстко, зневажливо, зневірливо. І час від часу варто її стряхнути, нагадати, що світ не настільки меркантильний. Їй самій це потрібно, бо чим більше вона заглиблюється в суто діловий підхід до всього, в тому числі і відносин з чоловіком, тим менше в неї шансів втримати гармонію власного життя і не перетворитись на ділове стерво, яке замість голови має калькулятор, а замість мрії - бізнес-план. От Ліза її і намагається, хоч іноді, відволікати, кожного разу все з більшим трудом розглядаючи під щільною маскою успішної бізнес-леді юну мрійницю, яка всупереч батькам пішла вчитись на юриста. Пішла за власною мрією, попри всі перепони. Дівчину, що могла ночі напроліт обговорювати теорії виникнення світу, філософські концепції, мріяти про майбутнє та фантазувати на тему: ким вони були у минулому житті. Дівчину, яка кидалась на захист ображених, навіть попри те, що ці ображені її не дуже то і шанували. Дівчину, яка могла задля сестри подруги, витратити ніч перед важливим екзаменом на поїздку додому, щоб привезти юній випускниці школи гарну сукню (власну випускну!). Просто тому, що у школярки грошей на пристойну сукню не було. В Каті було багато чудових рис.
Ліза, скільки вони знайомі з Катею, завжди бачила і намагалась витягти на поверхню те, що подруга якнайглибше ховала, вважаючи це непрактичною частиною власної натури. Можливо вона і непрактична, та навіть точно непрактична, така, що призводить до помилок і емоційних дій, але саме ці дії, ці помилки є передумовою подальшого успіху. Бо людина може розрахувати всі свої дії, але якщо Вищи сили не схвалять твій план, то він так і залишиться планом. А для схвалення потрібно довести, що ти людина, що ти відчуваєш поштовхи тих самих сил і зможеш різко повернути на життєвому шляху, якщо отримав підказку про провалля попереду. Бо, якщо не зможеш - тебе повернуть набагато раніше, або взагалі перекриють шлях. У кожного своя доля, і чим чутливіший ти до її поштовхів, підказок, тим менше шансів отримати сильного копняка.
А копняки ніхто не любить, тільки от, всі реагують на них по різному. Катя, наприклад, на кожний, навіть не дуже сильний, натяк Долі реагувала, як розлючена кішка на загрозу для своїх дітей – кидалась