Жослін Сосьє - Дощило птахами

я поквапилася з пошуками, з Великими Пожогами, з Бойчуком — вірогідно, мертвим і похованим, хоч він міг і сидіти, цілком здоровий та неушкоджений, в одній із хатинок.

Том нічого не чув ні про Великі Пожоги, ні про Бойчука, який кілька днів блукав серед димучих руйновищ. «Я ж не Мафусаїл який, — заявив він, націливши на мене єдине здорове око, — я замолодий для історій, що трапилися ще до Ноя; еге ж, я тут наймолодший!» Проте, незважаючи на хлоп'яцтво, він оповідав уже відомі мені давні історії: про жінку, що народила в озері, в якому рятувалися жителі міста, про іншу, що кинулась у вогонь, а дитя її рушило за матір'ю, і про ту, від якої залишилася тільки каблучка у попелі. Він змішував усе це з власними побрехеньками, але не намагався переконати, ніби казав: якщо не віриш, то лише тому, що нічого не пережила.

З почутого я дізналася, що він перевозив золото, — ризикована справа, близька до оборудок нинішньої молоді, яка перетинає кордони з кокаїном, захованим у валізах та шлунках. Том регулярно їздив поїздом до Торонто та Нью-Йорку з самородками золота, приклеєними до дна гітари, адже він був і музикою — я так і не дізналася, справжнім чи вдаваним, зрештою, як не зрозуміла й багато іншого, про що йшлося того ранку за сніданком у Чарлі. Лунали й оповіді про кохання. Якась жінка на вокзалі викрикувала його ім'я, потяг рушив, а жінка — російська княгиня, яка танцювала фламенко в готелі, де він виступав, — кричала й тримала на руках немовля, тоді як потяг відвозив Тома. А потім він зненацька обернувся на каліку. Тома сильно побили, коли він надумав обійти свого боса-крутелика. Він зачекав на рудокопів у сторожці і запропонував їм кілька зливків за своєю ціною, аж раптом увірвалися поплічники боса.

— Що, не віриш? А як я, по-твоєму, втратив око?

І поки життя тривало — адже каліцтво його не спинило, — Том ламав ноги та ребра, мало не вибив собі друге око, проте серце лишалося неушкодженим; любовні пригоди продовжувались, інші приключки — також, і поки Том переповідав мені своє неймовірне життя, я запитувала себе, хто ж цей чоловік насправді. Бо він не з тих, хто чіпляється за самоту хижки у лісових нетрях.

Чарлі спостерігав за мною з іронічною посмішкою. Він давно чув усі Томові історії — справжні й вигадані — і, певно, тішився з моєї розгубленості у цьому хаосі.

Дивна з них була пара. Чарлі — грузький ведмідь-буркотун, який незграбно приховував втіху від теревенів, — і сухорлявий високий Том, що намагався привернути мою увагу всіма можливими засобами.

Що робити такому шаленцю в пущі? Звичайно чоловіки, які все життя скніли в брудних готельчиках, там і старіють. Мені траплялись облізлі старигани, що ледь знаходили сили підняти склянку, які жили, подібно до тіней, серед затятих пиворізів і почувалися непогано. У таких суб'єктів завжди є свій столик у кутку, часом вони примушують запросити себе — пиякам чомусь до вподоби компанія дідів. Їх просять щось розповісти, кепкують з них, приязно торсають, а невдовзі — геть забувають про них. Під час сієсти вони усамітнюються у своїх кімнатах — переважно в підвалі — темних, вологих кімнатах, часто без жодного вікна, де висить сопух брудних шкарпеток і тютюну. Вони здивувалися б, якби запитати, чи почуваються вони щасливими. Вони не потребують щастя, бо в них є свобода; бояться ж вони хіба соцпрацівниці, яка цю свободу може відібрати. Саме так відповів мені Том, коли я спитала, що привело його до забутого всіма краю.

— Свобода, дорогенька, свобода обрати життя до снаги.

— І смерть, — додав Чарлі.

І вони пішли геть, голосно розреготавшись.

Том жив в одному з тих готелів, що скидаються на брудні печери. Він старанно підмітав, мив склянки і виганяв мух. Його називали консьєржем, проте всі розуміли, що це лише гра — спроба зберегти гідність славному пиякові, який знав і кращі часи. Том перепускав частіше, ніж треба — і переважно скоч. Скоч — мій напій: у вухах досі лунає дзенькіт льоду у склянці, і я здригаюся від самої думки про це. Йому траплялося забувати про вік і набиратись, мов юнак. День і ніч тривали гулянки, завершуючись мареннями і стидом. А одного дня пиятика довела старого до коми, лікарні і соцпрацівниці. Жилавіша за тебе була — без образ, мала, добре? Жилувата соцпрацівниця прикипіла до старого — і Томовій свободі прийшов кінець. Бабега бачила його щастя в чистенькій кімнатці одного з senior homes[1], тож з усіх жил пнулася, доводячи, що він — фізично й духовно слабий старезний пияк, і згідно з законом не може вирішувати за себе. Їй навіть вдалося витягти звідкілясь його дітлахів — уже сивих чоловіка та жінку, які ніяк не могли пригадати, що бачили його у дитинстві, проте підписали папери.

— Мене списали в утиль!

— Коли він з'явився тут уперше, — втрутився Чарлі, що захопився розповіддю, — то скидався на зайця, що ледве втік від зграї вовків.

Я так і не дізналася, як він дістався до сховку в пущі, проте було зрозуміло, що рішення виникло зненацька і безповоротно.

— За дві хвилини зібрав наплічник і вирушив по свободу!

І знову вибухнув гучним сміхом, а за ним і Чарлі, втративши звичну стриманість, заливчасто розсміявся. Двійко стариганів тішилися, мов дітлахи, самою думкою про підступний удар, нанесений усім соцпрацівницям світу, що прагнуть замикати старих у вмиральнях.

Чарлі вже й забув, що сердився на мене за валяння в ліжку з його собацюрою, тож я ловила на собі досить веселі позирки. Він