Жослін Сосьє - Дощило птахами

В одному з кутів громадилися хутряні купи. Я налічила понад двадцять шкур. «Дуже зручно в зимові морози», — зауважив Чарлі у відповідь на мій здивований погляд, і я уявила його на морозі мінус п'ятдесят похованим під хутряною горою. Любко, напевно, ховався десь поруч у тій горі; в хижці було тихо-тихо, а в грубці яскраво палали дрова.

Старий припинив розставляти пастки, коли екологи обвалили ціни, проте зберігав останні трофеї; розгортаючи шкуру, він ділився історією — історією тварини, яка віддала йому своє хутро. Слова сповільнювали плин, округлювались, змальовували зовнішню подобу тварини, місце, де вона жила, слід, яким ішов мисливець, те, як тварина потрапила до пастки, — і голос огортав мене теплом. «Бідна матуся, — зітхав старий і пестив бобровий смух, — не варто було туди лізти».

Люблю розповіді, люблю, коли переповідають своє життя від самого початку — кожен його вибрик, кожен закрут підіймаються з глибин часу, і, коли минає шістдесят, вісімдесят років, людина виявляється такою ж, із тими самими поглядом, руками, манерою повідомляти, що живеться добре або погано. Одна з численних стареньких, яких зустрічала під час пошуків, показала мені свої руки — дві довгі елегантні білі руки, що спочивали на квітчастій сукні і які вона раптом поклала на стіл. «Поглянь, — сказала вона, — жодної цятки, жодної тріщинки — такі ж, як і у двадцять років!» Цим трофеєм вона пишалася найбільше. Руки оповідали про п'ятьох діток, що народжувались одне за одним, про ферму, яка пішла за вогнем, про чоловіка, який також зник у Великих Пожогах 1916 року, про задушливе помешкання в місті, про вічно голодних дітей та прибирання, прибирання, прибирання, за яке платять. Ціле життя в мильній воді, і, проте — жодної тобі латки, жодної тріщинки!

Бідна матуся, — вів своє Чарлі, і здалося мені, ніби потрапила до історії про видатне життя. Бобриха — чотирирічна самичка — потрапила до пастки Чарлі разом із трьома малюками, які вже борсались у її животі. Вона не мала там опинитись, я хотів спіймати самця, великого, рудого, з ясним смухом — відтінок рідкісний, хутро цінне. Я знав усю родину, що мешкала в норі у вузькій затоці на озері. Матуся, що лаштувала гніздо на весну, трійко пуцьвірінків з минулорічного плоду та поважний золотавий «паша», самець, який не втрапив до жодної пастки. У січні впіймався один малюк, ще один — у лютому, авжеж, добра здобич, але нікчемна порівняно з пашею-татусем. Зазвичай у березні я зачиняю пастки, бо навесні хутро втрачає блиск, та я захопився, запраглося золота, тож пасток не прибирав. Бідна матуся — не треба було виходити з нори!

Почула я й історії про лисеня, що лапкою втрапило до сильця на зайців і скиглило, мов дитина, про вовка, якого старий вистежив і за яким ішов аж до пастки, про ведмедя-шатуна, що на нього якось натрапив. Я засинала, поринаючи в життя-оповідь. Ніби насправді чула, як вовк, лис і матуся-бобриха зітхають, пригадуючи уривки життя, що колись належало їм, а тепер слугувало мені за ложе. Я відчувала різкий, загадковий запах тварин. Переверталася в пошуках повітря, не забарвленого у тваринний дух. Чула хропіння Чарлі, яке часом здавалося пекельною мукою — гуло, мов у фанфари, і гуркотіло, мов грім.

Прокинулась я пізно. У хатці було тихо і тепло. У грубці мурмотів вогонь. Коли знову поринула у сон — відчула на собі погляд Чарлі.

Він сидів за столом посеред великої плями блідого світла. Кімнату перетинав промінь сріблястого пилу: він виринав з одного віконця і зникав у іншому — на протилежному боці хатинки. У центрі променя — біла голова Чарлі з сірим німбом, схожа на святий лик. Старий дивився на мене уважно й розгублено — його погляд ваготів запитаннями.

Я звикла спати голою, тож на якусь мить подумала, чи не роздягнулася часом уві сні. Хутко перевірила і заспокоїлася: на мені досі були джинси і ватяна кофтина. Утім, я зрозуміла, що непокоїло і приваблювало старого: спала я у незручній позі, зануривши носа у м'яке чорне хутро пса, закинувши одну руку на його тепле тіло, а другу поклавши на живіт тварини. Я спала з його Любком.

Ми з Любком швиденько вистрибнули з ліжка і підійшли до Чарлі, який вирішив не коментувати ситуацію. Лише повідомив чудовий прогноз на день, ніби натякав, що, мовляв, добра погода повернулась і, вочевидь, мені немає чого зволікати в цій глушині.

Проте він таки запросив мене до сніданку. Знову картопля, цього разу підсмажена зі шкварками, а ще — дуже солодкий чай.

Розмова не в'язалася, ми почувались ніяково; на мої запитання Чарлі відповідав нерозбірливим бурмотінням. Мене не так легко перемогти, однак цього разу я мусила йти, так нічого і не дізнавшись, — навіть нової історії про полювання. А втім, сталося диво.

Прочинилися двері, й увійшов Том.

— Перепрошую, я й не знав, що в тебе наречена.

Було очевидно те, звідки прийшов цей старий, — слова тут були зайві. Захриплий від трунку і цигарок голос виказував життя на самому дні. Високий, маслакуватий, зі скуйовдженим клоччям на лисому черепі, з очима, кожне з яких жило власним життя — одне непорушне, а друге норовливе, немов лошак, — Том здавався повною протилежністю Чарлі.

Коли здорове око оглянуло кімнату і знайшло те, що шукало, — а саме металеве цебро, з якого Том зробив собі сідало, — я зрозуміла, що всілася на його місце.

— Агов, красуне, що привело тебе до нашого краю?

Я не з тих жінок, яких можна спонтанно звабити. Звичайно моя дебела статура викликає повагу, а один лише погляд здатен будь-кого обернути на соляну статую, однак я зраділа отій «красуні» — грайлива ґречність старого, яка підкреслювала його любов до жінок, ніби натякала (якби я дозволила сипати компліментами й далі), що