Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

ані тепер у нього не було ворогів, готових на такий зухвалий вчинок. Я підтверджую, що пан інженер — вимоглива людина, але я не бачив, щоб він брав участь у якихось конфліктах. У нього є авторитет, і робітники його поважають.

— У поліції є якісь версії?

— Жодних. Справник останні дні не виходить із запою, інші тільки головами крутять. Наше товариство обіцяло нагороду тому, хто знайде дитину, але грошей так ніхто і не отримав.

— У вашого підприємства є конкуренти?

— Є, але це не вони. В нашій галузі не заведено вдаватися до якихось кримінальних дій, тим паче до викрадання дітей.

— А раніше були спроби вимагати гроші?

— Останнім часом ні.

— А не останнім?

— Років п’ять тому якісь революціонери намагалися шантажувати директорів. Погрожували збройним нападом, навіть стріляли у вікна з рушниці. Але їх дуже швидко затримали і відправили за ґрати. То було радше хуліганство, дуже несерйозне.

— Сам батько не міг бути причетний до викрадення? — спитав я. Ілля здивовано зиркнув на мене.

— Що ви маєте не увазі?

— Йому знадобилися гроші. Картярські борги, неприємності з коханкою, шантаж, щось таке.

— Іване Карповичу, та як ви тільки подумати таке могли! Ви ж бачите, що з ним робиться? — дорікнув прикажчик. — Він же стогне і плаче!

— Людина може зобразити все, що завгодно. Особливо якщо має хист. Ви вивчали справи батька?

— Ні, не вивчали, але він днями працює на заводі. Я не чув, щоб він ходив грати в карти чи до коханки. У нього молода дружина, і вони дуже тішилися зі своєї доньки. Тепер дружина з нервовим зривом у лікарні, а за серце самого інженера я вже боюся.

— Свідки викрадення у парку були?

— Ні. Напад стався на невеличкій алеї, серед густих кущів. Гувернантку вдарили, дівчинку забрали.

— Її треба було винести з парку. Можливо, бачили людей із багажем або якихось візників?

— Поліція опитала всіх і...

— Поліція працює погано.

— До нас приходило кілька десятків людей, які стверджували, що були свідками викрадення. Готові були розповісти, але тільки за гроші. Ми послухали одного, другого, третього, а потім виявилося, що всі брехали. Одні розповідали про циган, які схопили дівчинку, інші про жидів, знайшлися й такі, які розповідали, що доньку інженера викрали німці! Ми припинили платити, і потік свідків миттєво вщух.

— Листи від викрадачів з вами?

— Так, ось. — Прикажчик дістав із валізи конверт із листами. Я їх уважно вивчив. Білий папір, недорогий, без жодних позначок. Почерк красивий, без помилок, ще й зі стилем написано, з вибриками, як полюбляв мій приятель граф Осика-Маєвський, що був зараз десь на фронті.

У другому листі викрадачі обіцяли, що після того, як гроші викинуть із потяга у вказаному місці, вже до ранку «улюблена донька повернеться до невтішних батьків жива, здорова і сповнена незабутніх вражень про російську гостинність».

Інженер щось спитав англійською.

— Пан Бойд цікавиться, що ви про це все думаєте, — переклав прикажчик.

— Поки нічого, бо мало знаю.

Інженер спитав щось і заплакав. Дивився мені в очі.

— Пан Бойд питає, чи жива його донька. Як ви гадаєте?

— Я не знаю, але гадаю, що шанси є.

Для чого вбивати надію? А раптом усе справді закінчиться добре? Я не відводив очей. Інженер кивнув. Не зрадів, не обнадіявся. Він був розумною людиною, цей інженер, і все розумів сам. Стиснув кулаки, щось прошепотів.

— Він хоче вбити їх власноруч, якщо вони зробили Мері щось погане. Власноруч.

Я кивнув. Не став говорити, що треба сподіватися на краще. Англієць знову заговорив.

— Пан Бойд просить знайти викрадачів. Будь-що знайти. Вони прийдуть по гроші, вони — жадібні покидьки.

— Спробую, — відповів я.

У мене була фляга, ми трохи випили. Англійцю підливав більше, бо йому було дуже погано. Невдовзі він захмелів, а потім і заснув.

— Він уже кілька діб не міг заснути. А тепер он посопує! — здивувався Ілля.

— Хай спить.

Ми ще трохи поговорили і вляглися, щоб відпочити перед завтрашнім днем.

У Єлисаветград прибули вранці. Там чекало заводське авто. Я відпустив водія, Ілля сів за кермо, ми поїхали містом. Виявилося, що дуже багато в ньому було набудували коштом акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас», головного тутешнього мецената. Ми заїхали до лікарні, поспілкувався з гувернанткою. Вона була ще досить слабка. Розповіла, що в парку не помітила нічого підозрілого, спокійна гуляла з Мері, а потім удар — і темрява.

— У парку до вас хтось підходив? Можливо, щось питав?

— Ні, ніхто не питав, — відповіла бідолашна. Вона добре розмовляла російською, хоча й чутно було, що іноземка.

— Може, підходив? Чи проходив повз? — спитав я і помітив,