Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

і розумними очима, немов би бог якийсь серед собі рівних. Була неділя, він гуляв берегом Сени, зазирнув на букіністичній розкладці в журнал, а звідти його перелякав козел, який подивився йому просто в вічі. Він поспішно закрив журнал і кинув його до інших на купу.

Проте цей тут — інший. Ні, тут у лікарні Сен-Мішель в кінці порожнього коридору стоїть великий білий свійський цап, ось він повільно, лунко цокаючи копитами наближається з цікавістю до каталки з художником, його кроки спочатку невеликі, непевні, тоді щораз швидші. Здивування перекриває будь-який спогад. Чого він тут шукає?

От він уже наблизився до художника, ліва рука якого звисає з каталки. Білий цап ворушить ніздрями, принюхуючись, його голова зараз на рівні з головою художника. Розсічені зіниці невідривно дивляться в очі пацієнта. Без докору. Без гніву. Шорсткий холодний язик береться облизувати звислу солону руку, Сутін не наважується прибрати її. Він знову розплющує праве око і дивиться просто в очі цапа. Він тут. Він прийшов. Він білий. То не сон.

А тоді з шумом розчахуються двері, художник злякано зажмурюється, білий цап зникає. У коридорі знову людно, зі стіни просочуються обривки фраз, гнівно перервані фрази, загрозливо наголошені звуки.

Надмір шлункової кислоти, хронічне запалення, глибоке пошкодження слизової шлунка. Йому здається, він розчув слово перфорація, а слово резекція наганяє на нього страх. Задавнена виразка пробила стінку шлунка, шлунковий сік просочується в черевну порожнину. Хірург радить оперувати, негайно, цієї ж хвилини, не зволікаючи ні на мить. Негайно до анестезіолога. Мадам, це критичний випадок. Там, у Парижі, вони не зможуть зробити для Вашого художника чогось більшого.

Хворий і сам цього хоче: нехай би вже, нехай би щось робилося. Нехай врешті виріжуть цей біль, не треба відкладати, вирізати тут і тепер.

Ну але ж не тут, тут самі лиш провінційні партачі, костоправи, каже Ма-Бе, тебе оперуватиме фахівець, і не тут, а в Парижі. Ґоссе, Ґуттман, Абрамі, хтось зі знайомих лікарів знатиме, хто тебе зможе порятувати.

Вона — тріскотливий шиплячий ангел смерті, який бажає блага, а вимагає зла, вона супроводжуватиме шлунок художника безконечною божевільною дорогою на останню з можливих операцій.

Рішення прийнято відразу, його більше не запитують. Марі-Берт розмовляла телефоном з якимись голосами. Дивно, що ті духи ще існують у воєнному місяці серпні. Його прооперують у клініці в 16-му районі, прооперують справжні лікарі. Назва довга: Maison de Sante Lyautey, клініка на вулиці Ліоте.

У Шиноні добра доктор вводить йому на дорогу укол морфіну, доза на межі дозволеного, вона знає це, але хоче, щоб дія протривала максимально довго. Ланґрас її ім’я, вона назвалася тихим голосом, і він розчув в імені лише grace, милосердя. Він подумав про убивство з милосердя, і його вуха сприйняли це як добрий знак. Щедра доза морфіну приглушує біль, обіцяє швидке заспокоєння, стрімко розтікається судинами по усьому тілу і огортає його м’яким полегшенням.

Шостого серпня катафалк, який має відвезти біль у Париж, рано-вранці під’їжджає до лікарні. Отож, уперед до столиці болю, хіба не так назвав колись хтось із тих шалених сюрреалістів це місто, він з ними не хотів мати нічого спільного. Сварливий ангел підганяє назальним голосом розхитану долю, жене її в об’їзд. Щоб уникнути кожного контрольно-пропускного пункту, а ще, щоб зібрати образи, розкидані пожитки, щоб затерти сліди, яким слід зникнути. Поспіх й об’їзні дороги: і те, і те — необхідне, і те, і те — неможливе.

Під колесами шарудить гравій на подвір’ї шинонської лікарні, а коли вже похоронний бус цього ранку врешті рушає, в його вухах далі звучить виск коліс. Та й просто всі звуки за останній час. Око було менш виголоднілим, він це помітив, достатньо набачився, воно напрацювалося на вузьких стежинках у Шампіньї-сюр-Вед, а тепер раптом чіткішими, об’ємнішими стали звуки. Звуки люблять іти в парі з болем.

Скрип ріже вухо художника, немов то не вухо, а живіт, немов якраз розпочинають операцію, якої він прагне понад усе на світі, тому що біль, який спочатку лише тріпотів і приглушено блукав, тоді почав постукувати, невдовзі штурхати, бурувати, перевертати, біль, який вже кілька років став у його тілі ще одним органом, цей біль став тепер таким нестерпним, що порятунком йому видається вже один лиш надріз, будь-який надріз живота. Треба вміти прибрати себе зі світу, немов ти теж картина.

Врешті то була ідея її розпачу, і цього разу порада була хибна. На виході Ланґрас втиснула їй у тремтячу руку сніжно-білий сестринський халат. Муза сюрреалістів в образі заблуканої медсестри. У найгіршому випадку вона могла б пояснити, що виконує свій сестринський обов’язок, супроводжуючи крейдяно-блідого, ослабленого до решти пацієнта в Париж, де на нього вже чекає хірург. Звісно, що поїдемо не в Салпетріер, ця колишня фабрика пороху позаду Аустерліцького мосту давно вже стала німецьким госпіталем. Ні, лікар чекає у непримітній клініці в буржуазному 16-му районі, в якому окупанти теж мають свої службові приміщення. З їхніх очей найкраще зникнути. А оскільки саме не було напоготові жодної машини швидкої допомоги, скаже вона, бо ось, посеред розжареного серпня, загорілося селянське обійстя неподалік, тож використовують кожну машину. Після цього вона високо підійме вгору підроблені документи, які виконуватимуть роль проїзних квитків до визволення.

Якщо все піде добре, вам вдасться непоміченими добратися селами й містечками до самого Парижа. За будь-яку ціну уникайте всіх магістральних доріг. Боязкий лікар з картою Мішлін і синій усміхнений чоловічок на бігу. Вони зливаються, розпливаються на тлі тополиних алей.

Для обмивання покійника в воду слід вибити яйце. «Хевра Каддіша»