Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

покої «Сутіна Шарля» посадили в куток, його справжнє ім’я так часто спричиняло клопоти й перепитування, надокучливі проговорювання літер, повтори і нові непорозуміння. Проте «Шарль» звучало добре, ім’я звучало настільки переконливо і не потребувало зайвих запитань, вже саме ім’я ставало його посвідченням особи. Тож він не боронив скоротити себе задля захисту, щоб будь-хто міг насамперед подумати про найуживаніше тут ім’я.

Ш. Ш. Ш.

Запис у книзі прийому хворих: Сутін Шарль, вік: 50 років, фах: художник, artiste-peintre, різкий біль у верхній частині живота, віддає за грудиною, у спину, гарячка. Терміново! Urgence. Часу гаяти не можна!

У них при собі підроблені документи, які замовляв у префектурі Тура ветеринар і бургомістр містечка Рішельє Фернан Мулен. У префектурі працював службовець, який радів кожній можливості вирвати з їхніх лап за допомогою фальшивих документів будь-кого. Так воно і стоїть, і нічого тут не зміниш, на жовтому папері, що засвідчує його ідентичність: Сутін Шарль.

Коли він отак лежить з міцно стуленими повіками, напруженим обличчям, його можна прийняти за єгипетську мумію.

Його стан — критичний. Лікар не хоче втрачати часу, оперувати потрібно негайно. Так, зараз, до завтра чекати не можна. А хіба всі можливі терміни не минули вже давно? Цілком можливий розрив стінки шлунка. Внутрішній крововилив — то тільки одна з бід. Найбільша небезпека перфорації в тому, що кислотні шлункові соки потрапляють у черевну порожнину, а це призводить до запалення діафрагми, тобто перитоніт. Ви стежите за ходом моєї думки, мадам? — без терапії перитоніт у будь-якому разі призводить до летального кінця. Внутрішня кровотеча не є основною проблемою. Проте заходів вживати необхідно негайно. Резекція шлунка за Більротом. Видалення двох третіх шлунка, доповнено ваготомією. Вагусовий нерв, відповідальний за іннервацію шлунка, розщепимо.

Коли вона чує слово «розщепимо», з неї виривається крик. Чорний верескливий ангел Сутіна вирішує, що оперувати його будуть не у цій провінційній лікарні, а в Парижі. У Парижі — справжні лікарі, не зрівняти з цими курортними партачами в їхніх крихітних клінічних царствах, у яких після візиту окупантів не залишилося навіть перев’язувального матеріалу. Вона кричить, вона погрожує, вона тупотить ногами.

Лікар робить спробу якомога ввічливіше переконати її в необхідності операції. Він готовий піти їй назустріч, з повагою перепитує її:

Марі-Берт Оранш? Так звали дружину німецького художника Макса Ернста, правда? Знаєте, я навчався в Парижі, і сюрреалісти були тоді моїм захопленням. Та що там захопленням, я божеволів від них. Марив Надею, всюди носив зі собою томик Бретона і уявляв, що володію револьвером з білим волоссям… Медицина, так, її мені нав’язав батько, проте ночами я блукав монпарнаськими кав’ярнями, розраховуючи зустріти там цих шаленців. З Ернстових робіт я особливо любив «Близький пубертат», «Розхитану жінку»…

La Femme chancelante. Не треба було йому цього згадувати. Вона відразу ж сприйняла розхитану жінку на свою адресу. Добре, що йому хоча б вистачило такту не сказати колишня дружина. Будь-хто зі знайомих знав, що в її присутності заборонено навіть згадувати ім’я Макса Ернста, інакше вона перетворювалася на фурію.

Божевілля недоречного слова, не того імені, розхитана… жінка… Макс… Ернст. Слово, щоб зробити кульбіт, мусить мати долю. А часом і дві долі.

Так, Ма-Бе була поруч, її голос був усюди. Цей голос міг несподівано зірватися на крик, затіяти сварку, як добре йому це було відомо. Голос наказував, докоряв, наполягав на чомусь, чого він не міг розчути через стіну свого болю. Її долоня гатила по поверхні столу з перевтомленою, але невблаганною суворістю. Вона була близька до нервового зриву. Так швидко змінювалися кімнати і притулки, з селянами доводилося торгуватися за кілька яєць, за хліб велася справжня боротьба. У Шампіньї вони шість разів змінювали помешкання. Рахунок у Парижі заблокований, їхати до столиці заборонено, з нею доведений болем до нестями художник. Їй хотілося якомога швидше все закінчити, або ж розтрощити те, що ще вціліло. Йому чутно з-за дверей тільки її верески й погрози, сам він лежить у коридорі, навколо безшумно рухаються білі привиди. Шурхіт, тоді шепіт, якого він не розуміє. До нього наближається якийсь обрис, бере його за передпліччя. Короткий спалах.

На коридорі, де він, накритий по шию простирадлом, лежить на каталці, нікого не видно. Але у вухах далі звучить єдиний голос.

Ось, візьми біле простирадло. Накрийся ним з головою. Побудеш покійником. От би таке намалювати.

Де він вперше почув ті слова? У Мінську чи у Вільні? Точно не в Парижі. А хто їх вимовляв? Кіко чи Крем? Спогад давніший за це провінційне містечко на Луарі. Де він? Це точно не Шинон.

Удай мертвого. Так буде простіше. Так все спроститься. Коли ти мертвий, то не можеш втратити життя. Ми завжди втрачені, а так — стаємо наполовину вільними. Ти взагалі нічого не можеш втратити. Тож легко виходиш. От би таке намалювати.

Раптом настає тиша. Він розплющує очі, а тоді відразу ж стулює повіки знову. Ще раз розплющує, немов для впевненості, що він не спить. У кінці коридору стоїть великий білий цап. Так, жодного сумніву. Це однозначно цап, з величезними, закрученими назад і піднятими вгору рогами, з довгою, аж до землі білою бородою і густою, довгою білою шерстю, розкошланою на шиї. Як ця тварина увійшла?

Художник пригадує собі, що бачив якось в журналі малюнок азійського козла з неймовірними настовбурченими в повітря літерою V, близько посадженими рогами. Козел на малюнку дивився строгими