Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— яку приміряє, та й на неї. Мати про дещо й не знала, до чого воно, а ця все знає. Та ще й каже:

— Мамонько, який же гарний татків дарунок! Тепло від нього, наче на пригріві сидиш, та ще хтось тебе м'якеньким голубить.

Настя сама колись носила, пам'ятає, як у неї пальці терпли, вуха боліли, шия не могла зігрітися. От і думає: «Неспроста це. Ой, неспроста!» та мерщій шкатулку цю знову в скриню. Тільки Танюшка з того часу раз у раз просить:

— Мамочко, дай погратися татковим даруночком!

Настя коли й насвариться, ну, материнське серце — пожаліє, дістане шкатулку, тільки накаже:

— Не поламай чого!

Потім, коли підросла Танюшка, вона й сама стала шкатулку діставати. Поїде мати із старшими парубійками на покіс чи ще куди, Танюшка залишиться на хазяйстві. Спочатку, звичайно, впорається, як мати наказала. Ну, миски-ложки перемити, скатертину струснути, в хаті-сінях віничком підмахнути, курчатам їсти дати, в печі подивитися. Зробить усе мерщій та й за шкатулку. З верхніх скринь на той час одна лишилася, та й та легенька стала. Танюшка зсуне її на ослінчик, дістане шкатулку й перебирає камінці, милується, на себе приміряє.

Якось до неї й забрався злодій. Чи то він у загорожі зранку заховався, чи вже потім непомітно де проліз, тільки з сусідів ніхто не бачив, щоб він вулицею проходив. Людина незнайома, а з діла видно — хтось навів його, про весь порядок розповів.

Як Настя поїхала, Танюшка побігала трохи по господарству і забралася до хати погратися батьківськими камінцями. Наділа наголівник, сережки почепила. У цей час злодій і шусть у хату. Танюшка оглянулась — на порозі дядько незнайомий, з сокирою. І сокира ж їхня. В сінцях, у куточку стояла. Тільки-но Танюшка її переставляла, як у сінцях замітала. Злякалася Танюшка, сидить, завмерла вся, а дядько ойкнув, сокиру впустив і обома руками очі затулив, наче обпекло їх. Стогне-кричить:

— Ой матінко, осліп я! Ой, осліп! — а сам очі тре.

Танюшка бачить — недобре з людиною, почала розпитувати:

— Ти як, дядечку, до нас зайшов, навіщо сокиру взяв?

А той тільки стогне та очі собі тре. Танюшка його й пожаліла, зачерпнула кухликом води, хотіла подати, а дядько так і шарахнувся спиною до дверей.

— Ой, не підходь! — Так у сінцях і сидів, і двері підпер, щоб Танюшка ненароком не вискочила. Та вона знайшла хід — вибігла через віконце і — до сусідів. Ну, прийшли. Стали питати, що за людина, яким випадком? Той поморгав трохи, пояснює — подорожній, мовляв, милостинку хотів попросити, та щось з очима скоїлося.

— Як сонцем ударило. Думав — зовсім осліпну. Від спеки, чи що.

Про сокиру й камінці Танюшка сусідам не сказала. Ті й думають:

«Дурниці. Може, й сама забула ворота замкнути, от подорожній і зайшов, а тут з ним і трапилося щось. Чого не буває».

До повернення Насті все ж таки подорожнього не відпустили. Коли вона з синами приїхала, цей чоловік їй розповів, що сусідам розповідав. Настя бачить — усе ціле, чіплятися не стала. Пішов той чоловік, і сусіди теж.

Тоді Танюшка матері й виклала, як було діло. Тут Настя й зрозуміла, що по шкатулку приходив, та взяти її, видно, не просто. А сама думає:

«Берегти її все-таки пильніше треба».

Узяла та нишком від Танюшки й інших дітей і заховала ту шкатулку в запічок.

Поїхали знову всі сімейні. Танюшка кинулася до шкатулки, а її нема. Прикро це здалося Танюшці, а тут раптом її теплом обдало. Що таке? Звідкіля? Огляділась, а з-під полу світло. Танюшка злякалася — чи не пожежа бува? Заглянула в запічок, там в одному куточку світло. Схопила відро, хлюпнути хотіла — тільки ж вогню нема і диму не чути. Покопалася в тому місці, бачить — шкатулка. Відчинила, а камінці ніби ще кращі стали. Так і сяють різними вогниками, і ясно від них, як при сонечку. Танюшка і в хату не понесла шкатулку. Тут, у запічку, й набавилася досхочу.

Так з того часу й повелося. Мати думає: «От добре сховала, ніхто не знає», а дочка, як на хазяйстві лишиться, так і вибере годинку побавиться дорогим батьківським дарунком. За продаж Настя родичам і говорити не давала.

— Як з торбою доведеться йти,— тоді продам.

Хоч сутужно їй бувало,— а кріпилась. Отак ще кілька років перебивалися, далі на поправку пішло. Старші хлопці почали заробляти потрошку, та й Танюшка не склавши руки сиділа. Вона, бач, навчилася шовками та бісером гаптувати. І так навчилася, що найкращі панські вишивальниці руками сплескували — звідки візерунки бере, де шовки дістає?

А теж випадково вийшло. Приходить до них жінка. Невеличка на зріст, чорнява, роками вже така, як Настя, а бистроока, метка і, з усього видно, гасало таке, що тільки держись. На спині торбинка полотняна, у руці черемховий кийочок, зовсім як прочанка. Проситься в Насті:

— Чи не можна, хазяєчко, в тебе день-другий відпочити? Ніженьки не несуть, а йти не близько.

Настя спершу подумала, чи не підіслано знову по шкатулку, потім все-таки пустила.

— Місця не жалко. Не перележиш, либонь, і з собою не понесеш. От тільки шматок у нас сирітський. Уранці — цибулька з кваском, увечері — квасок з цибулькою, уся й переміна. Якщо охлянути не боїшся, то, будь ласка, живи, скільки треба.

А прочанка вже посошок свій поставила, торбинку на припічок поклала і обуточки скидає. Насті це не до вподоби, а змовчала.

«Ач, нечема! Привітати її не встигли, а вона, бач,— взуття скинула й торбинку розв'язала».

Жінка, і справді, торбинку розстебнула і пальцем поманила до себе Танюшку:

— Іди-но, дитинко, подивись на моє рукоділля. Якщо до вподоби прийдеться, і тебе вивчу... Видно, метке очко на