Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

Танюшка підійшла, а жінка й подає їй рушничок маленький, краї шовком вишиті. І такий, бач, гарячий візерунок на тому рушничку, що в хаті наче посвітлішало й потеплішало.

Танюшка так очима і вп'ялася, а жінка посміюється. — Сподобалося, мабуть, донечко, моє рукоділля? Хочеш — вивчу.

— Хочу,— каже.

Настя так і напустилася:

— І не думай! Солі купити нема за що, а ти вигадала шовками гаптувати! Доклад, либонь, грошей коштує.

— Про те не турбуйся, хазяєчко,— каже мандрівниця.— Тямуща буде донечка — буде й доклад. За твій хліб-сіль лишу їй — надовго вистачить. А далі сама побачиш. Адже за нашу майстерність грошики платять. Не задарма роботу віддаємо. Шматок маємо.

Тут Насті поступитися довелось.

— Якщо докладу приділиш, то чому б і не повчитися. Нехай повчиться, скільки тями вистачить. Спасибі тобі скажу.

От ця жінка і взялася Танюшку вчити. Швидесенько Танюшка все перейняла, ніби й раніше дещо знала. Та ще ось що. Танюшка не тільки до чужих, до своїх неласкава була, а до цієї жінки так і горнеться, так і горнеться. Настя скоса поглядала:

«Знайшла собі нову родичку. До матері і не підійде, а до бродяжки прилипла!»

А та ще немов дражнить, усе Танюшку дитинкою або донечкою називає, а хрещене ім'я ані разочку не згадала. Танюшка бачить, що мати ображена, а не може себе стримати. До того, бач, довірилася цій жінці, що й про шкатулку їй навіть сказала!

— Є,— каже,— в нас дорога татова пам'ятка — шкатулка малахітова. От де камінці! Вік би на них дивилася.

— Мені покажеш, донечко? — питає жінка.

Танюшка навіть не подумала, що це недобре.

— Покажу,— каже,— коли вдома нікого з сім'ї не буде.

Як випала така часинка, Танюшка й покликала ту жінку в запічок. Дістала Танюшка шкатулку, показує, а жінка подивилася трошки та й каже:

— Ану, надінь на себе — видніше буде.

Ну, Танюшка,— ані слова,— почала надівати, а та все похвалює:

— Добре, донечко, добре! От тільки трошки поправити треба.

Підійшла ближче та й ну пальцем у камінці тикати. Який торкне — той засяє по-іншому. Танюшці яке видно, яке — ні. Після того жінка й каже:

— Стань-но, донечко, рівненько.

Танюшка встала, а жінка й почала її потихеньку гладити по волоссю, по спині. Усю погладила, а сама напучує:

— Загадаю тобі повернутися, то ти ж на мене не оглядайся. Уперед дивися, примічай, що буде, а нічого не кажи. Ну, повертайся!

Повернулась Танюшка — перед нею приміщення, якого вона зроду не бачила. Чи то церква, чи що. Стеля височенна на стовпах з чистого малахіту. Стіни теж у зріст людини малахітом викладені, а по горішньому карнизу малахітовий візерунок пройшов. Просто перед Танюшкою, як у дзеркалі, стоїть красуня, про яких тільки в казках кажуть. Волосся, як ніч, а очі зелені. І вся вона прикрашена дорогим камінням, а плаття на ній з зеленого оксамиту з переливом. І так те плаття пошите, як ото в цариць на малюнках. На чому тільки тримається! Наші заводські посоромилися б на люди таке плаття одягти, а ця зеленоока стоїть собі спокійнісінько, наче так і треба. Люду в тому приміщенні повно. По-панському одягнені, і всі в золоті та заслугах. У кого спереду навішано, а в кого позаду нашито, а в кого й з усіх боків. Мабуть, найвище начальство. І жінки їхні тут же. Теж руки голі, груди голі, камінцями обвішані. Та тільки куди їм до зеленоокої! Жодна і сліду її не варта.

Поряд із зеленоокою якийсь білявенький. Очі косі, вуха стирчать,— заєць, та й годі. А одежа на ньому — розуму потьмарення! Цьому золота мало здалося, то він, бач, на черевики камінці насадив. Та такі дорогі, що, може, за десять років один такий знайдуть. Одразу видно — заводчик це. Лопоче той заєць зеленоокий, а вона хоч би бровою повела, наче його й зовсім нема.

Танюшка дивиться на ту пані, дивиться і тільки тут помітила:

— Та камінці ж на ній татові! — ойкнула Танюшка, і нічого не стало.

А жінка та посміюється:

— Не додивилася, донечко! Не журись, буде час — додивишся.

Танюшка, звичайно, допитується — де це таке приміщення?

— А це,— каже,—.царський палац. Та сама палата, що тутешнім малахітом прикрашена. Твій покійний батько його добував.

— А хто це в татових оздобах і який це з нею заєць?

— Ну, цього не скажу, сама незабаром дізнаєшся.

Того ж дня, як прийшла Настя додому, та жінка в дорогу збиратися почала. Вклонилася низенько хазяйці, подала Танюшці вузлик з шовками та бісером, потім дістала гудзик малесенький. Чи то він із скла, чи то з дурмашка на просту грань оброблений.

Подає його Танюшці та й каже:

— Візьми, донечко, від мене пам'ятку. Коли що забудеш по роботі або важкий випадок трапиться, подивись на цей гудзик. Тут тобі й відповідь буде.

Сказала отак і пішла. Тільки її й бачили.

З того часу Танюшка і стала майстринею, а вже й літ доходила, вигляд зовсім як у дівчини на виданні. Заводські парубки на Настині вікна всі очі видивилися, а підступити до Танюшки бояться. Бач, неласкава вона, невесела, та й за кріпака хіба ж вольна піде. Кому захочеться петлю надівати?

У панському домі теж провідали про Танюшку через майстерність її. Підсилати до неї стали. Лакея, котрий молодший, якнайкраще одягнуть по-панському, годинника з ланцюжком начеплять та й пошлють до Танюшки, ніби в справі якійсь. Думають, чи не поласиться дівка на такого молодця. Тоді її приборкати можна. Пуття все-таки не виходило. Скаже Танюшка, що