Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

Ну, руда й руда, бура, з мідним полиском. Згодом уже хтось дізнався, що це в Степана сльози Хазяйки Мідної гори були. Не продав їх, бач, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними й смерть прийняв. Ач?

От вона, значить, яка, Мідної гори Хазяйка!

Недоброму з нею стрітися — горе, та й доброму — радості мало.

Малахітова шкатулка

У Насті, Степанової вдови, шкатулка малахітова лишилася. З усякими жіночими оздобами. Персні там, сережки та інше за жіночим звичаєм. Сама Хазяйка Мідної гори обдарувала Степана цією шкатулкою, коли він ще одружитися збирався.

Настя в сирітстві зростала, не звикла до такого багатства, та й не дуже була охоча моду вести. Перші роки, як жили з Степаном, надівала, звичайно, з цієї шкатулки. Тільки не до душі їй прийшлося. Надіне перстень... Немов саме якраз, не тисне, не скочується, а піде до церкви чи в гості куди — замучиться. Наче закутий палець, в кінці аж посиніє. Сережки начепить — ще гірше. Вуха так витягне, аж мочки попухнуть. А на руку взяти — не важчі за ті, які Настя завжди носила. Намисто, шість чи сім разків, тільки один раз і приміряла. Наче лід навколо шиї і не зігрівається анітрохи. На люди того намиста зовсім не показувала. Соромно було.

— Ач, скажуть, яка цариця в Польовій знайшлася!

Степан теж не примушував жінку носити з цієї шкатулки. Якось навіть сказав:

— Забери кудись від гріха далі.

Настя й поставила шкатулку в найнижчу скриню, де полотно й інше про запас тримають.

Як Степан помер та камінці у нього в мертвій руці опинилися, Насті й довелося ту шкатулку чужим людям показати. А той знавець, який про Степанові камінці розказав, і каже Насті потім, коли людей менше стало:

— Ти, дивись, не віддай цієї шкатулки за безцінь, багатьох тисяч вона коштує.

Він, цей чоловік, учений був, теж з вольних. Раніше щегарем-штейгерем був, та його усунули; потурає, мовляв, народові. Ну, й горілочкою не гребував. Теж доброю корчмарською затичкою був, не тим би його згадати, покійну голівоньку. А так у всьому правильний. Прохання написати, пробу змити, знаки оглянути — все по совісті робив, не так, як деякі інші, аби на півштофа здерти. Кому-кому, а йому кожен піднесе скляночку ради свята. Так він на нашому заводі і до смерті дожив. Коло людей годувався.

Настя від чоловіка чувала, що цей ще гар правильний і в справах тямущий, дарма що до горілочки пристрасть мав. Ну, і послухала його.

— Гаразд,— каже,— побережу на чорний день.— і поставила шкатулку на старе місце.

Поховали Степана, сороковини справили честь честю. Настя — жінка в соку та й з достатком, стали до неї сватів засилати. А вона, жінка розумна, каже всім одне:.

— Хоч золотий другий, а все ж дітям вітчим.

Ну, відстали з часом.

Степан добре забезпечення сім'ї лишив. Будинок справний, коняка, корова, устаткування повне. Настя жінка роботяща, дітки слухняні, не злиденно живуть. Рік живуть, два живуть, три живуть. Ну, зубожіли все-таки. Де ж таки самій жінці з малолітками по хазяйству впоратися! Адже ж і копійчину добути десь треба. Хоч на сіль. Тут родичі й почали Насті у вуха наспівувати:

— Продай шкатулку! Навіщо вона тобі? Чого даремно добру лежати? Однаково й Танюшка, як виросте, не носитиме. Он там штучки які! Саме тільки панам та купцям самим носити. З нашими лахами хіба таке надівати. А люди грошей би дали. Підмога тобі.

Одне слово, підмовляють. І покупець, наче крук на кістки, налетів. З купців усе. Хто сто карбованців дає, хто двісті.

— Дітей твоїх жаліємо, по вдовиному становищу ласку робимо.

Ну, обдурити гадають бабу, та не на ту натрапили.

Настя добре запам'ятала, що їй старий щегар казав, не продає за таку дурницю. Та й жалко. Все-таки женихів подарунок, від чоловіка пам'ять. А найдужче дівчатко в неї меншеньке слізьми залилось, просить:

— Мамонько, не продавай! Мамонько, не продавай! Краще я в люди піду, а татову пам'ятку побережи.

Від Степана, бач, лишилося трійко діток. Два парубійки. Хлопці як хлопці, а ця, як кажуть, ні в матір, ні в батька. Ще як Степан жив, коли зовсім маленькою була, на це дівчатко люди дивувалися. Не те що дівки-жінки, а й мужики Степанові казали:

— Не інакше, це вона в тебе, Степане, з китиць випала. У кого тільки вродилося! Сама чорненька та гарнесенька, а оченятка зелененькі. На наших дівчаток ніби й зовсім не схожа.

Степан пожартує, бувало:

— Це не диво, що чорненька. Адже батько змалку в землі копирсався. А що очки зелененькі — так дивуватись не доводиться. Хіба мало я малахіту панові Турчанінову набив. От пам'ятка мені й лишилася.

Так те дівчатко Пам'яткою й називав.

— Ох ти, Пам'ятко моя!

І коли траплялося їй щось купувати, то завжди голубенького або зеленого принесе.

От і росла та дівчинка на приміті в людей. Ніби й насправді гарусинка із святкової окрайки випала — далеко її видно. І хоч вона не дуже до чужих людей лащилася, а кожен їй — Танюшка та Танюшка. Найзаздрісніші баби і ті милувалися. Ще б пак — краса! Кожному любо. Тільки мати зітхала:

— Краса вона — краса, та не наша. Немов хто підмінив мені дівчатко.

За Степаном дуже те дівчатко побивалося. Зовсім заревілася вся, з лиця змарніла, самі очі лишилися. Мати й додумалася дати Танюшці ту шкатулку малахітову — нехай розважиться. Хоч маленька, а дівчинка,— змалку приємно їм на себе чіпляти. Танюшка й взялася розбирати ці штучки. І от диво