Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— повен стіл наставили. Нагодувала вона його борщем добрим, пирогом з рибою, бараниною, кашею та іншим, що за російським звичаєм належить. Потім і каже:

— Ну, прощай, Степане Петровичу, гляди, не згадуй про мене.— А в самої сльози. Вона руку підставила, а сльози кап-кап і на руці зернятками застигають. Повнісінька жменя.— На ось, візьми на розживу. Великі гроші за ці камінці люди дають. Багатий будеш,— і подає йому.

Камінці холодні, а рука, бач, гаряча, зовсім як є жива, і тремтить трохи.

Степан узяв камінці, вклонився низенько й питає:

— Куди мені йти? — А сам теж невеселий став. Вона показала перстом, перед ним і відкрився хід, як штольня, і видно в ній, як удень. Пішов Степан тією штольнею,— знов усяких земельних багатств надивився і прийшов саме до свого забою. Прийшов, штольня і закрилася, і все в ній стало, як було. Ящірка прибігла, ланцюг йому на ногу приладнала, а шкатулка з подарунками раптом маленькою стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром рудниковий наглядач підійшов. Поглузувати збирався, коли бачить — у Степана понад завдання нагорнуто, і малахіт добірний, сорт сортом. «Що,— думає,— за штука? Звідки це?» Поліз у забій, оглянув усе та й каже:

— У цьому забої кожен скільки хоч наламає.— І повів Степана до іншого забою, а в цей свого небожа поставив.

Другого дня почав Степан працювати, а малахіт так і відлітає, та ще корольок з витком траплятися став, а в того — небожа,— скажи на милість, нічого доброго нема, все обальчик [2] та обманка йде. Тут наглядач і збагнув, у чому річ. Побіг до прикажчика. Так і так.

— Не інакше,— каже,— Степан душу нечистій силі продав.

Прикажчик на це й каже:

— Це його діло, кому він душу продав, а нам свою користь мати треба. Пообіцяй йому, що на волю відпустимо, нехай тільки малахітову брилу на сто пудів знайде.

Звелів усе ж таки прикажчик розкувати Степана й наказ такий дав — на Красногорці роботи припинити.

— Хто,— каже,— його зна? Може, цей дурень з розуму тоді казав. Та й руда там з міддю пішла, тільки чавун псуватиме.

Наглядач об'явив Степанові, що від нього вимагають, а той відповів:

— Хто від волі відмовиться? Старатимуся, а чи зна йду — це вже як мені поталанить.

Незабаром знайшов їм Степан брилу таку. Витяг її нагору. Пишаються — ось, мовляв, ми які, а Степанові волі не дали. Про брилу написали панові, той і приїхав з самого, бач, Сам-Петербурха. Дізнався, як справа була, і кличе до себе Степана.

— От що,— каже,— даю тобі своє дворянське слово відпустити тебе на волю, якщо ти мені знайдеш такі малахітові камені, щоб, значить, з них вирубати стовпи не менш як п'ять сажнів завдовжки.

Степан відповідає:

— Мене вже раз оплели. Вчений я нині. Спочатку вольну пиши, потім старатися буду, а що вийде — побачимо.

Пан, звичайно, закричав, ногами затупотів, а Степан своєї:

— Трохи не забув — нареченій моїй теж вольну пропиши, а то що це за порядок — сам буду вольний, а жінка — кріпачка.

Пан бачить — парубок не м'який. Написав йому актовий папір.

— На,— каже,— тільки старайся, дивись.

А Степан своєї.

— Це вже як пощастить.

Знайшов, звичайно, Степан. Що йому, коли він усе нутро гори вже знав і сама Хазяйка йому пособляла. Вирубали з цієї малахітини стовпи, які їм потрібні, витягли нагору, і пан їх на подарунок у найголовнішу церкву до Сам-Петербурха послав. А брила та, яку Степан спочатку знайшов, і досі в нашому місті, кажуть. Як рідкість її зберігають.

З тої пори Степан на волю вийшов, а в Гумешках після того все багатство немов зникло. Добре, коли лазурівка йде, а більше обманка. Про королька з витком і не чувати, і малахіт зник, вода долати стала. Так з того часу Гумешки занепадати почали, а потім їх і зовсім затопило. Казали, що це Хазяйка розгнівалася за стовпи, що їх у церкву поставили. А їй це зовсім ні до чого.

Степан теж щастя в житті не зазнав. Одружився він, сім'ю завів, дім поставив, усе як слід. Жити б спокійно та радіти, а він невеселий став і здоров'ям хирів. Так на очах і танув.

Хворий, а надумав дробовичок завести і на полювання внадився. І все, бач, до Красногорського рудника ходить, а здобичі додому не носить. Восени пішов отак, та й кінець. Нема його та й нема... Де подівся? Зібрали, звичайно, Людей, давай шукати. А він, бач, на руднику коло високого каменя мертвий лежить, немов усміхається, і рушничка в нього тут-таки осторонь валяється, не стріляно з неї. Котрі люди перші прибігли, казали, що коло покійника ящірку зелену бачили, та таку велику, яких і зовсім у наших місцях не траплялося. Сидить ніби над покійником, голівку підвела, а сльози в неї так і капають. Як люди ближче підбігли — вона на камінь, тільки її й бачили. А як покійника додому привезли та обмивати стали,— бачать: у нього одна рука міцно стиснута, і трохи видно з неї зернятка зелененькі. Повнісінька жменя. Тут один знавець трапився, подивився збоку на зернятка та й каже:

— Та це ж мідний ізумруд! Рідкісний камінь, дорогий. Ціле багатство тобі, Насте, лишилося. Звідки в нього ці камінці?

Настя — жінка його — пояснює, що ніколи покійник ні про які камінці їй не казав. Шкатулку ось подарував їй, коли ще нареченим був. Велику шкатулку, малахітову. Багато в ній гарненького, а таких камінців нема. Не бачила.

Почали ті камінці з мертвої Степанової руки виймати, а вони й розсипались на порох. Так і не дізналися тоді, звідки вони в Степана взялися. Копали потім на Красногорці.