Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— Не забудь, Степаночку, як я говорила. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові з Красногорки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе піду!

Парубок аж сплюнув зопалу:

— Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою одружився.

А вона бачить, як він плюється, і регоче.

— Гаразд,— кричить,— потім поговоримо. Може, й надумаєш?

І зразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.

Парубок лишився сам. На руднику тихо. Чути тільки, як за грудкою руди той, другий, похропує. Розбуркав його. Пішли на свої покоси, подивилися траву, на вечір додому повернулись, а в Степана одно на думці: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова — діло не мале, а він іще,— й справді,— смердючий був — гнилизна якась усередині в нього, кажуть, була. Не сказати — теж боязно. Адже вона Хазяйка. Яку хоч руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді завдання. А ще гірше, соромно перед дівкою хвальком себе показати.

Думав-думав, насмілився:

— Що буде, те й буде, зроблю, як вона веліла.

Другого дня вранці, як біля спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Усі, звичайно, шапки скинули, мовчать, а Степан підходить та й каже:

— Бачив я вчора ввечері Хазяйку Мідної гори, і веліла вона тобі сказати: наказує вона тобі, смердючому цапові, з Красногорки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку зіпсуєш, то вона всю мідь на Гумешках туди спустить, звідки ніхто й не добуде.

У прикажчика аж вуса затрусилися.

— Що це ти? П'яний чи з глузду з'їхав? Яка хазяйка? Кому такі слова говориш? Та я тебе в горі згною!

— Воля твоя,— каже Степан,— а тільки мені так велено.

— Відшмагати його,— кричить прикажчик,— та спустити в гору і в забої прикувати. А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і норму вимагати не потураючи, як тільки щось — бити нещадно!

Ну, звичайно, відшмагали парубка і — в гору. Наглядач рудниковий,— теж собака не останній,— відвів йому забій — гірше нікуди. І вогко тут, і руди доброї нема, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана довгим ланцюгом, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, який час був,— кріпацтво. Всіляко знущалися з людини. Наглядач ще й каже:

— Прохолонь тут трохи. А завдання тобі буде чистим малахітом ось стільки,— і призначив зовсім невідповідно.

Нічого не зробиш. Як відійшов наглядач, почав Степан кайлом помахувати, а парубок усе-таки моторний був. Дивиться,— добре йде. Так малахіт і сиплеться, немов його руками хто підкидає. І вода кудись пішла із забою. Сухо стало.

«От,— думає,— добре. Згадала, видно, про мене Хазяйка».

Тільки подумав, раптом як засяє. Дивиться, а Хазяйка тут, перед ним.

— Молодець,— каже,— Степане Петровичу. Можна похвалити. Не злякався смердючого цапа. Добре йому сказав. Ходімо, мабуть, моє придане дивитися. Я теж свого слова не зрікаюсь.

А сама трохи насупилася, немов це їй недобре. Сплеснула в долоньки, ящірки набігли, із Степана ланцюг зняли, а Хазяйка їм розпорядок дала:

— Норму тут наламайте вдвічі більшу. І щоб на добір малахіт був, шовкового сорту.— Потім Степанові каже:— Ну, женишку, ходімо дивитися моє придане.

От і пішли. Вона попереду. Степан за нею. Куди вона йде — все їй відкрито. Ніби кімнати великі під землею зробилися, а стіни у них різні. То все зелені, то жовті з золотими цяточками. На Деяких знову квіти мідні. Сині теж є, лазурові. Одне слово, прикрашено, що й сказати не можна. І плаття на ній — на Хазяйці — міниться. То воно виблискує, наче скло, то раптом злиняє, а то алмазним осипом засяє чи червонясто-мідним стане, потім знову шовком зеленим міниться. Ідуть-ідуть, зупинилася вона.

— Далі,— каже,— на багато верст жовтяки та сіряки з цяточками підуть. Чого їх дивитися? А це ось під самою Красногоркою ми. Тут у мене після Гумешок найдорожче місце.

І бачить Степан величезну кімнату, а в ній ліжко, столи, ослінчики — все з королькової міді. Стіни малахітові з алмазом, а стеля темно-червона під чернь, а на ній квітки мідні.

— Посидимо,— каже,— тут, поговоримо.

Сіли ото вони на ослінчики, малахітниця й питає:

— Бачив моє придане?

— Бачив,— каже Степан.

— Ну, як тепер з одруженням?

А Степан і не знає, як відповідати. У нього, бач, наречена була. Хороша дівчина, сирітка одна. Ну, звичайно, проти малахітниці де ж їй красою рівнятися! Проста людина, звичайна. Пом'явся-пом'явся Степан та й каже:

— Придане в тебе — хоч і царям, а я людина робоча, проста.

— Ти,— каже,— друже милий, не крути. Прямо кажи, береш мене заміж чи ні? — І сама зовсім насупилася.

Ну, Степан і відповів напрямки:

— Не можу, бо іншій обіцяв.

Мовив так і думає: розгнівається тепер. А вона ніби зраділа.

— Молодець,— каже,— Степаночку. За прикажчика тебе похвалила, а за це вдвічі похвалю. Не поласився ти на моє багатство, не проміняв своєї Настусі на кам'яну дівку.— А в парубка й справді наречену Настею звали.— От,— каже,— тобі подаруночок для твоєї нареченої,— і подає велику малахітову шкатулку. А там, бач, усякі жіночі оздоби. Сережки, персні та інше, що навіть не в кожної багатої нареченої буває.

— Як же, — питає парубок,— я з оцим добром нагору підіймуся?

— Про це не журися. Все тобі буде влаштовано, і від прикажчика тебе визволю, і житимеш у достатку з своєю дружиною, тільки ось тобі мій наказ — про мене, цур, потім не згадуй. Це тобі третє моє випробування буде. А тепер ступай поїж трохи.

Сплеснула знову в долоньки, набігли ящірки