Богоміл Райнов - Пан Ніхто

class="p1">— От і чудово. Пан Гарріс ознайомить вас із матеріалом, потрібним для вашої майбутньої роботи. З усіх питань звертайтеся до нього. Я певний час не бачитимуся з вами, та це не означає, що я не думатиму про вас. На все добре і приємного дозвілля!

Полковник кривить бліду посмішку, потискає мені руку і йде до дверей. Але я наздоганяю його біля виходу.

— Пане Дуглас! Можна вас на два слова?

— Звичайно, — відповідає він незворушно.

— Прошу вас, не повертайте мене туди!

— Я матиму на увазі ваше прохання, — байдуже промовляє полковник. — А ви теж пам'ятайте, що я не всемогутній. Такі речі вирішують інші люди.

— Якщо я повернусь туди, мене відправлять на той світ. Адже ви обіцяли послати мене до Парижа! Я чудово знаю мову і можу бути корисним для вас.

Полковник пронизує мене поглядом безбарвних, стомлених очей і каже лагідно, як дитині:

— От що, друже: при нагоді ви побуваєте і в Парижі, і ще багато де, житимете в затишних будиночках, як оцей, відвідуватимете розважальні заклади, матимете вродливих подруг і взагалі радітимете свободі. Але всі ці радощі треба оплачувати напруженою роботою і певним ризиком, пане Бобев! Ви не дитина й добре розумієте, що на цьому світі ніщо не робиться задарма.

Він махає мені рукою і швидко зникає, перш ніж я встигаю сказати йому що-небудь. Та, зрештою, це зайве. Я й справді не дитина і розумію, що мою долю вже вирішено якимись незнайомими людьми в невідомих канцеляріях під час розмов, про які я ніколи не дізнаюсь. Розкішна вілла і все інше — це блеф, що прикриває жорстокий присуд: перекинути мене назад через кордон на той бік. Невідомо тільки, коли й для чого саме.

Я повертаюся в хол. Пан Гарріс, поклавши на стіл перед себе маленьку чорну теку, сидить на стільці й куняє.

— Якісь неприємності? — люб'язно запитує він, помітивши мій стан. І, не дочекавшись відповіді, додає: — Сідайте тут! Ось так, А зараз почнемо. Гадаю, ви знаєте, що таке криптографія?

Я мовчу, втупившись очима в перську скатертину на столі, і, певна річ, найменше думаю про криптографію.

— За відомою формулою Джона Бейлі, «криптографія — це мистецтво писати в спосіб, незрозумілий тому, хто не має ключа від цієї системи».

Низенький чоловічок дивиться на мене крізь темні окуляри, сподіваючись, напевно, що формула Бейлі приголомшить мене, та я й далі розглядаю скатертину, байдужий до Бейлі і його формул.

— Є різні види криптографії. Зараз ми з вами познайомимося з так званим шифром. Гадаю, це слово вам відоме…

Нарешті пан Гарріс помічає, що мої думки дуже далекі від проблем шифру. Він ввічливо кашляє і додає іншим тоном:

— Пане Бобев! Предмет, який нам треба вивчити, досить складний, часу ж обмаль. Тому я прошу вас уважно слухати мене. Про свої клопоти розповісте потім.

Пан Гарріс відкриває теку, дістає звідти кілька аркушів паперу і, змінивши чорні окуляри на прозорі, перебігає очима папірці й подає один мені:

— Що ви тут бачите?

На папірці через рівні інтервали написано кілька цифр: 85862 70113 48931 66187 34212 42883 76662 18984…

— Числа, — неохоче відповідаю я.

— П'ятизначні числа, — уточнює містер Гарріс. — Ці п'ятизначні числа становлять зашифрований текст. Перед вами шифрограма, якою радянська розвідка попередила Сталіна про підготовлюваний напад гітлерівських армій. Якщо ці числа відповідним чином розшифрувати, вони означатимуть: «Дора директорові через Тейлора. Гітлер остаточно визначив 22 червня днем нападу на Радянський Союз…»

Я знову вдивляюсь в числа, та вони видаються мені надто невинними й банальними для такого драматичного змісту.

— Зараз більшість розвідок користуються для шифру п'ятизначними числами, — веде далі пан Гарріс. — Але кожна розвідка зашифровує й розшифровує тексти за допомогою спеціального секретного ключа. Вам, до речі, треба опанувати майстерність здійснювати ці обидві операції за допомогою одного певного ключа. Ми, звісно, почнемо з найпростіших речей.

________

Шоста година вечора. Знесилений, з важкою головою, лежу в холі на канапі, безтямно ввіп'явши зір у білу стелю. Стеля видається мені не білою, а змережаною п'ятизначними числами, які з божевільною настирливістю стрибають перед очима. Склеплюю повіки, щоб відігнати ці числа, але вони так само миготять в очах. Двох годин занять до обіду і чотирьох після обіду виявилося цілком досить, щоб мені остогидли всі види п'ятизначних чисел.

Дзеленчить дзвоник, та я не зважаю, бо не чекаю ні на кого аж до завтрашнього ранку, коли знову з'явиться пан Гарріс зі своєю зловісною чорною текою. Двері кімнати відчиняються, чути кроки по килиму й м'який жіночий голос наді мною:

— Сплячий красень… Спіть, спіть, не соромтеся.

Розплющую очі, підводжусь. Переді мною чорнява дама з «Копакобани». Вона стоїть, склавши руки на грудях, і розглядає мене з цікавістю, наче експонат в зоопарку. Струнка постать незнайомки в чудовому вбранні: тютюнового кольору костюм з бежевою облямівкою по краях. Цей притамований тютюновий колір наче навмисно вигаданий для її білого обличчя і плавних чорних хвиль зачіски. — Даруйте, промовляю я. — Єдине моє виправдання в тому, що мені снилися саме ви.

— Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки.

— Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати.

— Еміль.

— Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?..

— Франсуаз.

— Чим ви дозволите мені спокутувати свою провину? Віскі чи мартіні? — запитую, підходячи до буфета, в якому я вже встиг усе обстежити.

Вся ця балаканина — суцільні дурниці, але якщо розмова почалася нещиро, її вже важко змінити, треба якийсь час побазікати.

— Я віддаю перевагу перно, якщо, звичайно, воно у вас є, — заявляє Франсуаз.

Ця назва викликає в моїй свідомості лише якусь далеку літературну асоціацію. На щастя, чорнява приходить мені на поміч і відшукує в буфеті пляшку перно, на якій написано «Рікар». Потім, знову ж таки спільними зусиллями, беремо з холодильника на кухні кілька кубиків льоду, знаходимо глечик з водою, келихи, виходимо на веранду і розставляємо все це на столику.

Праця зближує людей. Коли ми нарешті сідаємо коло своїх келихів, фальшивий тон розмови змінюється на пристойний.

— Ваш приятель виявився страшенно наполегливою людиною, — звіряється мені Франсуаз, припаливши запропоновану