Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

не стане пересторогою і така людина не побачить у цій п'єсі нічого, крім уквітчаної приємної дороги, яка — ой леле! — рано чи пізно призводить шановного честолюбця до шибениці.

По суті, Гей мав намір висміяти своєю дотепною сатирою все суспільство, і, ставлячи перед собою широку мету, він не думав про те, який приклад можуть подати його герої. Те саме можна сказати про чудовий сильний роман сера Едварда Бульвера «Пол Кліффорд»[12], який аж ніяк не можна вважати твором, що має якесь відношення до цієї теми, і навряд чи автор мав таке на думці.

Яке ж воно, зображене на цих сторінках життя, щоденне життя-буття Злодія? В чому його чари для людей молодих і з порочними нахилами, яка його принада для найтупоголовіших недолітків? Тут ніхто не скаче учвал по осяяних місяцем вересових просторах, ніхто не бенкетує в затишній печері, немає ні розкішних убрань, ні гаптованих золотом камзолів, ні мережив, ні ботфортів, ні малинових курток з гофрованими манжетами, немає ніякого полиску, ніякої принади роздольного привілля, яким з давніх-давен наділяли розбишацтво. Холодні мокрі нічні лондонські вулиці, якими блукають, не знаходячи притулку, злодії; брудні, смердючі кишла, вщерть наповнені всіма можливими пороками; вертепи голоду і хвороб; подертий одяг, який ледве тримається на плечах, — що тут спокусливого?

Однак деякі люди мають таку витончену й делікатну вдачу, що не можуть спокійно споглядати подібні жахи. Ні, злочин сам по собі їм не вадить, але злочинця, щоб задовольнити їхній смак, треба подати, як дорогу страву, з делікатною приправою. Маккароні[13] в зеленому оксамиті — це чудовий хлопець, а Сайкс у бумазейній сорочці — нестерпний. Місіс Маккароні, — дамочка в коротенькій спідничці й химерному вбранні, — варта того, щоб її зображали в живих картинах і на літографіях з текстами популярних пісень; а Ненсі, — простолюдинка в бавовняній сукні й дешевій талі, — неприпустима. Дивно, як Чеснота відвертається від брудних панчіх і як Порок, поєднуючись із стрічками та барвистими шатами, змінює, наче заміжня жінка, своє ім'я і стає Романтикою.

Але я ставив у цій книжці за мету показати правдиво геть усе, що стосується цих прославлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому й не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі. Я не вірив у щирість тих, хто запевняв, що споглядати цих людей їм не дозволяє їхня витончена натура. Я не прагнув привернути їх на свій бік. Я не зважав на їхню думку, схвальну чи несхвальну, не домагався їхньої прихильності і не мав наміру їх розважити.

Про Ненсі говорили, що її відданість брутальному грабіжнику здається неприродною. І водночас заперечували проти Сайкса — досить непослідовно, як я насмілююсь гадати, — мовляв, він занадто шаржований, бо в ньому немає й сліду тих чеснот, проти яких заперечували, вважаючи їх неприродними у його коханки. Щодо останнього заперечення скажу одне: боюся, що на світі є такі черстві, бездушні люди, зіпсутість яких остаточна й невиліковна. Чи так, чи ні, я певен одного: такі люди, як Сайкс, існують, і якщо за ними стежити протягом того самого проміжку часу і за тих самих обставин, які зображено в романі, вони ні в чому не виявлять ні найменших ознак добрих нахилів. Чи то в їхній душі загинули всі кращі людські почуття, чи то струна, яку слід би торкнути і яку важко знайти, взялася іржею, — цього я не знаю, але певен, що нічим не погрішив проти істини.

Немає сенсу сперечатися про те, природні чи неприродні поведінка і вдача дівчини, вірогідні вони чи невірогідні, правильні чи неправильні. Вони правдиві. Кожен, хто спостерігав ці сумні тіні життя, повинен це знати. Починаючи з першої хвилини появи цієї бідолашної дівчини і закінчуючи тим, як вона кладе свою скривавлену голову на груди грабіжника, тут немає ніякого перебільшення ані вигадки. Це свята правда, бо цю правду бог залишає в серці безпутних і нещасних; у них ще жевріє надія — остання чиста краплина води на дні замуленого колодязя. В ній найкращі й найгірші сторони нашої натури, в ній багато найогидніших її рис, але в і найшляхетніші; це — суперечність, аномалія, сполучення, яке здається неможливим, але це — правда. Я радий, що її поставили під сумнів, бо якби я не мав твердої впевненості в тому, що цю правду треба сказати, остання обставина позбавила б мене будь-яких вагань.

Тисяча вісімсот п'ятдесятого року один несповна розуму олдермен привселюдно оголосив у Лондоні, що острова Джекоба немає і ніколи не було. Проте й тисяча вісімсот шістдесят сьомого року острів Джекоба (місце й донині досить неприємне) існує, хоч і значно змінився на краще.

Розділ І

оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося

Серед громадських закладів одного міста, яке з багатьох причин я краще не називатиму ні його справжньою, ні вигаданою назвою, є заклад, що віддавна існує майже у всіх містах, великих та малих, а саме — робітний дім; і в цьому робітному домі, дня, місяця й року, що їх я теж не збираюся повідомляти, бо для читача вони, принаймні поки що, не мають ніякого значення, народився смертний, чиє ім'я ви бачите у назві цього розділу.

І ще довго по тому, як парафіяльний[14] лікар ввів прибульця у наш світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи одержить хоч яке-небудь ім'я, лишалося вельми сумнівним; якби ні, то, мабуть, і життєпис цей не з'явився б, а коли б і з'явився, то, складаючись із однієї-двох сторінок, безперечно, уславився б як взірець найстислішої і найправдивішої біографії в літературі всіх часів та народів.

Хоч я зовсім не схильний твердити, що поява на світ у робітному домі є найбільшим, найзавиднішим щастям, яке тільки може випасти на долю людини, мені все ж таки хочеться підкреслити, що для Олівера Твіста така обставина була найкраща з усіх можливих. Річ у тім, що Олівера дуже важко було змусити до того, щоб він дихав самостійно, — щоправда, це діло досить марудне, але, внаслідок звички, воно стало вкрай необхідне для нашого існування. Тож деякий час він лежав, хапаючи ротом повітря, на повстяному матрацику, перебуваючи в нестійкій рівновазі між світом цим та потойбічним, причому до останнього явно ближчий. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі