Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Ванди Василевської. Ведучи спеціяльну політику нищення України частинами, Москва приділила комуністичній Польщі частину українських земель, до яких входили Лемківщина, Перемищина, Ярославщина, Любачівщина, Холмщииа та Підляшшя, так що її східний кордон проходив по колишній т. зв. лінії Керзона.

У 1939-1941 рр. ще під час першої окупації Галичини большевиками тисячі українських націоналістів перейшли на згадані терени, й після кількох років організаційної праці їхнє населення вже було готове до боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Але новий комуністичний уряд у Варшаві, будучи під постійним натиском Москви, розпочав масове винищування й відділів УПА, які тут оперували, й українського населення взагалі. Поляки забули, видно, про те, що ця сама Москва була спричинницею кількакратного розбору Польщі, що вона вимордувала тисячі польських старшин у Катині, що втопила у крові варшавське повстання, що довжелезними ешельонами вивозила польських патріотів у Сибір, - ці поляки й далі сліпо виконували московські накази та винищували український нарід усюди, де тільки могли.

Коли весною 1945 року світ уже тішився тим, що війна незабаром закінчиться, то українці готувалися до нової боротьби - боротьби на життя і смерть. Для цієї мети поспішно переорганізовувалися формації Української Повстанської Армії, а також сотні більших і менших частин - Самооборонних Кущових Відділів (СКВ). Час наглив…

Розділ 1. У РІДНОМУ СЕЛІ

У березні 1945 року навіть природа була збаламучена. Сніг, який падав безперервно вже третій тиждень, покрив цілу Лемківщину і все Засяння, а великі мокрі сніжинки й далі летіли з насупленого неба на землю, вкривали її пухнастим килимом, наче хотіли заховати від людського ока брудні звірства московсько-польських катів.

Не заховали… хіба могли? Адже дикі московські орди й польські комуністичні банди шаліли в докіллі, винищуючи дощенту українські села, хутори, містечка. Сліди їхньої брутальности видніли на кожному кроці…

Населення села Павлокоми зігнали до церкви, обставили її скорострілами, а потім зачинили двері й живцем спалили близько 350 осіб…

У містечку Динові в той час жило десять українських родин, і їх усіх вимордували. Юркові Прокопу, його дружині та п'ятьом дітям зв'язали руки за спиною і втопили в маленькому ставочку…

Такі масакри відбувалися в кожному селі на Засянні. Тут поляки вимордували майже всіх українських священиків, учителів, солтисів, дяків. Вистачило банді знайти в хаті український молитовник, і він уже був причиною для знищення цілої родини.

В селі Лубній на подвір'ях і на дорозі лежало 70 жертв. Чотирьом членам родини Воловників підрізали горла серпом. Тут ґрасувала банда, складена із 120 горлорізів й очолена фольксдойчем Барцом, який іще з німцями воював на Волині проти українського населення, а тепер діяв під кличем: «Пімста за Волинь!».

До цієї банди належало польське шумовиння: колишні двірські форналі, злодії, жебраки, які виконували одночасно дві роботи - шовіністично-національну і суспільну (під комуністичними гаслами прагнули змінити суспільний лад). Вимордувавши українську родину, ці бандити навіть не ховали своїх жертв - залишали їх на місці злочину, а потім грабували все, що потрапило під руку.

Власне тоді, коли в Лубній лунали постріли й чувся лемент жінок та плач дітей, у маленькому ліску ггід сосною кочували чотири вояки. Вони розклали ватру, відгорнули сніг, добре втоптали його своїми військовими чобітьми і, ставши з позакладаними руками спиною до вогню, робили одночасно три справи: гріли замерзлі кінцівки і спини, сушили свої однострої і пильно обстежували передпілля, кожної хвилини готові до пострілу.

Маскувати дим не було потреби, бо сніг падав безупинно, а поле зору сягало лише туди, де закінчувалися конарі сосни. Далі видніла суцільна сніжна пелена. Час від часу мокра брила снігу зривалася з гілок і падала на плечі задуманих вояків. Але вони не були задумані, вони розраховували радше на свій слух, а не на зір. Коли б хтось підглянув цих вояків, то не вийшов би з дива, він побачив би в одному гурті двох большевицьких солдатів, одного німецького вояка й одного польського. Всі четверо добре одягнені, взуті та озброєні, в кожного машиновий пістоль, перевішені! через груди, а на паску ще один пістоль і кілька фанат. З якої вони армії - не вгадаєш, по мові також не пізнати, бо дуже мовчазні. Й тільки коли глянете на шапки та пояси - побачите тризуби.

Це - вояки УПА. Напевно від часів Святослава, а відтак Хмельницького цей терен не бачив українських вояків. А він дуже небезпечний. Головні сили далеко за Сяном, тут же їх тільки четверо.

Перший - Сова з Явірника Руського, належить до Служби Безпеки командира Петі - високий, поставний і вродливий.

Другий - Міша, син Житомирщини, від 1941 року мешканець Галичини, член ОУН. Відбутих ним волів не списати на воловій шкурі.

Третій - Журба, колишній комендант української поліції з-під Ярослава. Має зріст 190 сантиметрів і народжений власне в цій Лубній, де сьогодні відбувається ця страшна масакра.

Четвертий - Чумак, також уродженець Лубної, колишній купець із Димова, а теперішній вояк УПА в сотні Громенка. Він далеко нижчого росту, плечистий і має кучеряве волосся.

Всі четверо не раз мовчки уже заглядали чортові в зуби. В сьогодні стоять мовчки підсосною й нічим не можуть допомогти своїм рідним та знайомим, яких немилосердно мордують бандити. Вчора ввечері командир Громенко й комендант Петя на вечірній збірці в селі Володжі викликали чотирьох охочих на акцію до Лубної. Тоді-то Чумак і Журба відгукнулися перші, а Сова й Міша, які дуже любили війну, також піднесли руки.

Комендант Петя дав їм чіткий наказ, виконуючи який вона мали зв'язатися з лісовими ОУН Лубної, зарядити на місці збірку й магазинування зброї, зібрати добровільців і перевести їх за Сян до Самооборонних Кущових Відділів. Частину зброї та амуніції треба було забрати зі собою, а, крім того, зловити польського опришка Барца, прочитати вирок і покарати його на смерть за мордування українського населення. Кінцевим завданням було залишення в селі упівської літератури, яка закликала поляків припинити винищування українців і разом із ними виступити проти спільного ворога - большевиків.

Зголошені перевірили свою зброю, взяли по скибі чорного хліба й по кусневі солонини, як запасну залізну порцію, й за півгодини вже переправлялися малим човном через ріку Сян, готові на все. Адже безпосередньо за Сяном був головний шлях, яким часто проїжджали большевицькі відділи, й це вимагало максимальної пильности.

Висадивши вояків на західному березі ріки, перевізник завернув човна на східній, а чвірка сміливців швидко перейшла дорогу й щезла у Варському лісі. Перехід до Лубної через Ніздрець, Вару та Глідну в нормальний час не