Сергій Вікторович Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

вужем,

щоб гнати похмілля легку химеру,

голився краденим фінським ножем

і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз

з напарником зі смішним поганялом,

про вартість справжніх жіночих прикрас

втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,

просив сигарети й давав поради,

і плакався їм про своїх жінок

та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,

мов чорне сяйво морів полярних,

з ручною мавпою на плечі

в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,

втрачаючи спокій в терпкій жалобі,

писали в довгих і тихих листах

свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль

відійде, так як відходить море,

що він скоро вернеться або хоча б

що в нього все добре.

2009

«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…»

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,

всі свої літні речі вимінявши на квиток,

в теплих її кишенях ховались портові дими,

а кров мала колір висушених

трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,

і слухав собі неуважно, як вона залива,

і як виростають у темряві, зріючи на глибині,

чорний камінь вугілля,

зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,

і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,

і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги,

але сніг, на відміну від неї,

так тоді й не пішов.

Ефіопія

2009

«Він був листоношею в Амстердамі…»

Він був листоношею в Амстердамі,

слухав аббу, сидів на трамі,

дивився порно у вихідні.

Друзі його, пияки-радикали,

говорили: «Ми все провтикали,

ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,

лібералізм і продажне лівацтво,

і неясно, що нас трима на плаву.

Євросоюзом керує сволота.

Вони говорять — «Свобода, свобода»,

а піди-но купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,

вона сьогодні, можливо, єдина,

де сонце свободи не встигло зайти.

Де вірять в людину — вільну, розкуту.

Спробуй пробити канали збуту,

давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.

Церкви московського патріархату

знімають вроки і славлять джа.

Мануфактура та інші крами

там контролюються профспілками,

і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.

Там демони у жіночій подобі,

сховавши в горлі темну пітьму,

сповнять усяку твою забаганку.

«Давай, чувак, — привези афганку!» —

повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.

Авіалініями Донбасу,

де на сніданок — лише бухло,

мріючи про країну шалену,

він вилетів за кордони шенгену,

лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,

з усіх іноземних знаючи грецьку,

яку тут нібито знали всі,

він трапив до рук дивовижній парі —

водій на форді й друг на кумарі.

І сяяли зорі у всій красі.

Водій сказав: «Все нормально, зьома,

давай, почувайся у нас як вдома,

тут друзі навколо, бачиш і сам.

Ти трапив на землю обітовану.

Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,

що вистачить на весь Амстердам!»

Був простір вечірньою сутінню скутий.

Стояла зима. Починався лютий.

І місяць за ними гнався, як птах.

Тривожно світилися терикони,

на Україну ішли циклони,

й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі

вони застигли в злій круговерті,

і тьма огорнула їх мулом густим.

Водій промовив: «Йохан, братішка,

по ходу, виходить, усім нам кришка,

молися своїм растаманським святим!»

Замерзло пальне і стихала мова.

Смерть надійшла із портів, з Азова,

і демон смутку над ними літав.

Випивши дезодорант, щоб зігрітись,

він намагався комусь додзвонитись,

але телефон йому відповідав:

«На даний момент абонент недоступний.

Життя — процес взагалі підступний,

так ніби тонеш серед ріки.

Смерть твоя — невелика втрата,

просто змінюється оператор,

й повільно зникають вхідні дзвінки».

2008

«Третій день крізь сутінь масну.»

Третій день крізь сутінь масну.

Третій день без спочинку і сну.

Я звик до піску і до холоду звик,

і в торбі у мене — вино і часник.

А під сукно, мов під віття смерек,

Зарито афганський крек.

Я тридцять днів ховався в імлі,

їв траву, спав на землі,

збираючи, мов данину тяжку,

крихти коштовного порошку,

який, ніби тіні пропащих душ,

лежить на хребті Гіндукуш.

Це смерть шукає мої сліди,

смерть виводить мене до води,

і доки я з річища мерзлого п’ю,

тримає флягу мою.

Я ніс усе, що і мав нести,

я обійшов талібанські пости,

дістався міста, продав телефон,

перейшов таджицький кордон,

і на п’яту ніч, хто би що не казав,

побачив Ростовський вокзал.

Там попереду погранці,

сонце в траві, туман на ріці,

довгий день, строкатий базар.

Лише б довезти додому товар,

і скинути, якщо повезе,

циганам із ХТЗ.

Але смерть чекає на того, хто йде.

Смерть тримає мене і веде.

Смерть прокидається вночі

на моєму плечі…

…Тихий ранок, темний вагон.

Це був останній мій перегон.

Усі дороги вели сюди.

Ось мічені кров’ю собачі сліди,

і важко, мов короп у глибині,

куля сидить у мені.

Дихати, дихати що б не було,

коли твоя тяга — єдине тепло.

Життя втрачає свою вагу,

коли вдихаєш гарячу жагу,

коли видихаєш солодкий щем,

курячи синій елем.

Кров затікає в теплий рукав.

Мене все одно ніхто не чекав.

Кордон зачинено на замок.

І, не відходячи ні на крок,

моя душа, ніби щось чуже,

тіло моє стереже.

2008

«Вже кілька днів стояла спека…»

Вже кілька днів стояла спека,

і сонце ховалося між тополями.

В будинку напроти була аптека,

де вони купували бинти і знеболювальне.

Лежали розпечені квартали,

ніби розсипані монети.

В помешканні, яке вони винаймали,

вночі нагрівалися усі предмети.

Нагрівалися фінки і відмички,

одяг із запахом нікотину,

нагрівались бензинові запальнички,

в яких уже давно не було бензину.

Темніли повіки її обважнілі,

і дерева за вікнами відкидали тіні.

Нагрівались порізи на її сухожиллі,

нагрівалися кулі у нього в тілі.

І коли вона торкалася повітря рукою,

нагрівалося повітря — чорне й прозоре.

До ранку було тихо, і тиша була такою,

що чути було, як їм сниться море.

2008

«Фабрики в дощі, ніби в жалобі.»

Фабрики в дощі,