Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

зморшками і землистою шкірою. Обвислі повіки майже повністю прикривають вибляклі очі, безбарвні губи луком вигнуті вниз. Вона сидить незворушно, без жодного видимого зусилля, тримаючись висохлою рукою за костур. Якщо уважно придивитись, у ній все ще можна розгледіти дивовижну дівчинку, яка грала на ситарі.

Видовище нескінченно печальне. Покинута ситара продовжує бриніти, ніби говорить: ви минаєте, а я залишаюся. До її звуків домішується незручний шерехкий звук. Видається, що панові Торну він теж заважає: його обличчя вже не таке спокійне, він запитально дивиться на стару жінку. Повагом підходить до неї, випростовує руки, готуючись накрити шовком. Стара хрипить, з її сірих губ разом із судомним кашлем бризкає піниста слина. Вона хилиться вперед і падає чолом на руку з костуром. Торн робить нервовий крок вперед, бере її долонями за шию, відсахується. Шовкова пелена злітає зловісним птахом. Лаштунки скриплять, починають поволі зсуватися. Публіка встигає розгледіти, як Торн скидає циліндр, зриває рукавички і кидає їх долу.

Лунають поодинокі невпевнені аплодисменти.

Решта публіки мовчки сидить, боїться поворухнутися. Вистава виявилась коротшою, ніж обіцяли афіші.

[…]

Розділ 2

Понад два десятиліття, аж до самої смерті, доктор Анґер кричав уві сні: йому снилась пожежа. Він кричав довго і страшно, якимось чужим голосом, гудів сиреною, пугачем, протягом, паротягом.

Не знаю, як таке сталося, але образи зі снів доктора Анґера змішані з моїми ранніми спогадами. Я бачу очима доктора: за шибами операційної — майже спекотний, засліплений сонячним світлом ранок наприкінці вересня, прохолода і тиша приміщення, білі кахлі, їдкий запах дезінфекції, що наповнює гортань і легені, роблячи їх аж до болю чутливими. Санітарка, у хрумкому білосніжному халаті й чепці, мов витесана зі снігової брили, зосереджено складає стерильні інструменти до лискучої хромованої скриньки. Вони лягають на дно із чистим крижаним брязкотом.

Часто у тих снах доктор Анґер робив операцію: точним рухом розтинав шкіру пацієнта, що лежав перед ним, але з вузького отвору не починала текти кров, натомість виявлялось, що то не людина, за чиє життя потрібно боротись, а лялька, набита соломою і сміттям.

Зрештою, щоразу сюжети снів були різні. Однаковими залишались медове повітря безтурботного ранку, простір шпиталю, стриманий і тихий, та передчуття катастрофи, що тиснуло зсередини, мало не розриваючи, не дозволяючи дихнути.

Певної миті доктор Анґер зауважував, що за вікнами пролітають дрібні чорні клаптики. Їх ставало дедалі більше — і ось уже вид із вікна був густо розцяцькований і скидався на неґатив знімка, зробленого у сніговий день. Вони обліплювали дерева, землю, візників і перехожих, все повітря було вже геть чорне, як вдовина хустка.

Доктор у розпачі відчиняв навстіж вікна, відмахуючись від санітарок, котрі, ридаючи, повисали на його руках. Чорні сніжинки вривались до операційної, осідали на кахлі, на інструменти, на пляшечки й дзбанки з темно-синього скла. Забивалися в рот, ніздрі й очі.

Разом зі сніжинками до приміщення вривався запах погорілища — гіркий, терпкий, нестерпний. Повітря здавалось розжареним і отруйним.

Жодного звуку не чутно: тиша, глуха, безнадійна, засипана периною чорного попелу, тримала все під своїм ковпаком.

Доктор Анґер знав, що це знову сталося, як ставалось вже тисячі разів раніше, що він знову перейшов усе від самого початку і до кінця, що кінець, властиво, ще не настав, і нічого неможливо змінити, ніяк не вплинути. Нездатний витримати палючий біль усередині, він кричав на повні легені, набиті попелом і димом. Кричав, як тільки міг.

Скільки себе пам’ятаю, я негайно прокидалася від докторових криків, виборсувалася з обіймів Аделиних і швидко мчала сходами донизу. Доктор спав у кабінеті, де часто приймав пацієнтів: під портретом свого батька, на вузькій софі, яка густими френзлями підмітала килим.

Як правило, коли я вбігала туди, доктор сидів на софі, розбурханий і спітнілий, з невидючими очима, в які я зазирала, сподіваючись побачити відображення того, що тоді сталось. Але бачила в них тільки потріскані судини, відчай і жах, біль і провину.

Сама ще зовсім дитина, я шепотіла до нього й лагідно зацитькувала, гладила по мокрому, як хлющ, волоссі, намагалася вкласти на софу. Він не піддавався, вигукував щось нерозбірливе, протестуючи, виборсуючись, плаксиво кривлячи схований в бороді рот. Я напувала його водою, крапала в ложку заспокійливу настоянку з синьої пляшечки, витирала докторові голову і груди рушником, швидко перестеляла постіль, бо попередня була волога.

Тільки в ці миті, коли він уже не спав, але ще й не прокинувся, я могла розпитати його бодай щось про пожежу.

У цій пожежі, 28 вересня 1868 року, коли у Лотрінґера в саду смажили мармуляду[15] і згоріло півміста, загинула його жінка, Аделина мати, і він так до самої смерті й не міг її віджалувати, і навіть мармуляди з того часу ніколи не було на нашому столі.

Тоді ж загинули і мої батьки, з малої халупки поруч. Цієї хати і сліду не залишилось, а я люблю сидіти там навесні, у зарослях бузку, міркуючи, що моя мама могла готувати для доктора і докторової, допомагаючи їм по господарству.

Нас з Аделею порятували сусіди. Так і віддали докторові двох одразу, загорнутих у просмерджені кіптявою і димом шмати. Жінки, яких доктор наймав доглядати за нами, постійно змінювались, незважаючи навіть на те, що доктор добре платив їм, удвічі більше, ніж отримували їхні чоловіки, працюючи на ґуральні чи на паровому тартаку — не знаю, чи так це, але я була певна, що не витримували вони через мене. З Аделею легко і спокійно, а я — криклива і знервована, плачу навіть крізь сон. То злюсь і лаюсь, а то слова з мене не витягнеш. Так чи інакше, обличчя цих жінок текли перед нами рікою — годі запам’ятати. Натомість обличчя Аделі завжди залишалося поруч.

Серед моїх дитячих фантазій найулюбленішою була мелодрама про те, як я випадково довідуюсь, що доктор Анґер насправді мій рідний батько, що він мав короткий зв’язок із моєю матір’ю, коли та готувала для пані докторової сніжну бабку зі збитих вершків. Довгі години я проводила перед люстром, дошукуючись у себе з Аделею спільних рис, які б одягнули в плоть мою мрію.

Це було смішно: ми з Аделею — як небо і земля. Аделя — бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза.

Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки. Хочеться відбирати у неї з рук гострі ножі, нафтові лампи, важкі предмети. Хочеться закривати