Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

Я, Стефанія Чорненько — жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад з оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним — та він цього і не приховував. Петро — художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам’ятники.

Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Дід та батько доктора Анґера були одними з засновників Нойдорфа, куди перебралися з Південної Німеччини в 1783 році, у часи Йосифінської колонізації. Тільки не того Нойдорфа, що біля Дрогобича, як і не того, який недалеко від Самбора. Цей Нойдорф розташовувався зовсім близько від іншої швабської колонії — Бредтгайма, приблизно на середині шляху між Коломиєю та Станиславовом, які утворюють рівнобічний трикутник із Надвірною.

Але Нойдорф батьків доктора Анґера не надто відрізнявся від інших колоній. Це була довжелезна вулиця, вимощена пласким камінням, по обидва боки забудована переважно одноповерховими міцними будинками, критими соломою. На дахах стирчали цегляні комини, оперезані карнизами й поясками, заокруглені згори — можна було уявити, що то слимак обережно виставив одне око, роззираючись навсібіч.

Уздовж вулиці плелися суцільним вінком задбані троянди, обрамлюючи квітники й колодязі і ведучи просто до кірхи на самому початку поселення, спрямованої до неба гострими сиґнатурками.

Молодий батько доктора Анґера, звісно, пишався справою, яку робили для цього бідного, багато в чому безпорадного, як дитя, народу його земляки. Їх треба було навчати найпростіших речей: як наймудріше доглядати за худобою, за лісом, за землями, за своїми будинками і за собою. Де б вони були без ріпаку, хмелю, румбамбару[16], без кольорової конюшини?

Інша річ, що місцеві не особливо бажали вчитися. І їх можна було зрозуміти: більшість із них собі не належали; крихітні клапті землі завбільшки з хустинку ділили між дітьми на ще дрібніші. Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали. Впорядковані швабські колонії були просто примарами, маревами зі снів, до яких їм не судилось вступити.

Водночас батькові доктора Анґера хотілось із того марева вирватись. Він слухняно орав і сіяв, підв’язував троянди, біб і хміль, запарював їжу для худоби, вудив ковбаси, але одного дня, коли дружина, вбрана в корсет та чорну спідницю, якраз закладала двадцять буханок хліба до розжареної печі-пекарні, тихо підійшов до неї і попросив спакувати речі.

Це було нечувано. Стоячи під палючим сонцем посеред безлюдної вулиці Нойдорфа, пастор мовчки дивився їм услід, вдихаючи млоїстий аромат троянди, яка починала відцвітати.

Батько доктора Анґера кілька років варив мило в Станиславові. Ось що його вабило: за допомогою білих кристалів з ядучим запахом (він купував їх у єврейській аптеці на Ринку; цими кристалами відчищали дуже складні забруднення і труїли щурів, які гинули, тяжко страждаючи) сполучати воду з оливою, розмішувати у велетенському казані сірувату рідину, яка на очах змінювалась, ставала густішою, схожою на топлений лій, смерділа отруйно й загрозливо, деручи в горлі, викликаючи на очі сльози, парувала сизими хмарами, які висіли під стелею тісного й темного будиночка, на який подружжю Анґерів вистачало грошей, — і перетворювати це неприємне, смердюче місиво на бруски твердого мила, що дозрівало в довгих дерев’яних формах, а потім, порізане на квадратні куби, воно змінювало колір і запах, даючи густу пухнасту піну при контакті з водою. Як так: із рідкої води й оливи, які ненавидять одна одну навзаєм, ставало щось зовсім третє, щось таке відмінне? Звідки брались ці інші властивості, адже ні вода, ні олива не пінились, не відчищали бруду?

Анґер-миловар почувався чарівником, коли, огорнутий хмарою випарів, поважно і повільно розмішував мило в казані великою палицею, виймав її, вдивлявся у непрозору товщу, вивчав густі важкі краплини, схожі на розталий бурштин, які скрапували з її кінця на поверхню лискучої маси.

Він ніколи не використовував тваринний жир, хоч так було б дешевше і піна готового мила виходила б ряснішою. Але його вивертало від запаху смальцю та лою: «Такого мила я б до рук не взяв», — казав він.

Навпаки — він експериментував, щоб зробити своє мило кращим, пахучішим. Давав молоко або вершки замість води, настоював оливу на пахучих травах, засипав до готової маси оберемки сушених і подрібнених листочків м’яти, трояндових пуп’янків, чебрецю, ромашки, липового цвіту. А потім, коли шматки мила дозрівали в холодній пивниці, сидів над ними, внюхуючись і вглядаючись, ніби сподівався, що зможе на власні очі побачити всі ті невидимі перетворення речовин, які відбувались усередині мильних брил кожної миті.

Він тицяв мило під ніс дружині, його голос зривався й тремтів: «Воно пахне, як теплий заспокійливий узвар! Піна на дотик — наче оксамит! Шкіра після використання — гладенька, як у дитини!»

Щоразу, вичарувавши щось нове, Анґер-миловар мовчки приносив кавальчик мила дружині, намагаючись приховати хвилювання. Дружина не відчувала значної різниці між милами: усі вони були брунатні — від найсвітлішого до найтемнішого відтінку, усі мали солодкавий запах, схожий на аромат зігнилих фруктів. Але хіба їй було важко зробити приємне своєму чоловікові, адже його радість — то її радість, їхня радість, Божа радість.

Вона довго і старанно намилювалась, не відразу змиваючи густу піну. Тоді лила на себе підігріту у виварці воду й гукала чоловіка. Він заходив тихо, дуже знервований: вона бачила це по червоних плямах на його білій вразливій шкірі, по тому, як обережно, повільно і довго він втягував повітря ніздрями. Він тихо обходив її і зупинявся позаду. Перші кілька хвиль вона відчувала його гарячий подих на своєму карку. Подих легкою пір’їною лоскотав плечі, ключиці. Миловар принюхувався, дихаючи голосно й часто, як їжак, чи глибоко вдихаючи на повні груди.

Далі надходило випробування пучками пальців: вони повзли шкірою, роблячи плавні, звивисті рухи, то завмираючи, то знову сунучись у несподіваному напрямку, то притискаючись щільно — і раптом делікатно торкаючись уже тільки рудуватого пушка, від чого жінка діставала гусячої шкіри.

Анґер-миловар дбайливо подавав їй вбрання, примовляючи: «Цього разу