Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

як він це зробив», — шепочу я на вухо Аделі, яка сидить між нами з Петром, міцно тримаючи за руки. Петро теж нахиляється ближче, щоб почути. Я зауважую, як змірює мене лихим оком пані Гелена Фестенбурґова, одна з організаторок нашого міського аматорського театрального гуртка, як витончуються на нитку її нервові губи.

Та я продовжую, прагнучи задовольнити цікавість Аделі та Петра: «Він був прикритий з ніг до голови тією тканиною, яку тримає в руках. З внутрішнього боку вона — синьо-червона, строката, як пагода, і тому зливається з нею».

Я впевнена, що не вигадала це, що чітко бачила, як плавно зіслизала додолу шовкова пелена — наче з повітря хтось здер верхній найтонший шар.

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.

Аделя заперечно крутить головою. Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина. Петро хитро примружує очі, по-змовницьки мені посміхається.

Коли залу знову накриває тишею, Торн ледь помітно киває, вичікує ще кілька тягучих митей, а тоді, спритними пальцями відкривши скриньку, починає виймати з неї якісь барвисті лахи, вишиті довгі льолі, широкі панталони з кокардами і фальбанками, тюлі, мережива й шалі з барвистими аплікаціями, шкіряні мештики з закучерявленими догори носаками. Усе це він без поспіху демонструє публіці, річ за річчю, з усіх боків — і складає купою на підлозі. А тоді, перевернувши скриню догори дриґом, витрушує її і просить переконатися, що в її червоному атласному череві не зачаїлося жодної речі. Окрім хіба що кількох мотків мотузок.

Торн знімає з пагоди в’язанку соломи і починає набивати нею річ за річчю, старанно утрамбовуючи. Невдовзі поруч із ним стоїть жіноче опудало, міцно скріплене мотузками, — обличчя з мішковини, високий тюрбан, застібнутий посередині брошкою, довгі одежі, що спадають до самого долу. Шевальє береться за іншу постать, набиває нижню сорочку соломою звичними рухами, немов м’ясник, що наповнює цупку свинячу кишку мішанкою з каші і крові. Друга лялька — чоловік в темних шароварах і білій сорочці, на голому обличчі чорніють бутафорські, хвацько закручені вуса.

Дівчинку Торн напихає соломою блискавично, кілька колових рухів, кілька міцних вузлів — і вона приєднується до родини. Він садить її біля ніг великих опудал, схрещує по-турецьки безвольні ноги в панталончиках, у руки вкладає ситару. Тоді накриває солом’яну постать шовковою тканиною, обережними, ніжними рухами розгладжує її на голові, плечах, ногах ляльки, акуратно поплескує, перебирає пальцями складки тканини, заправляє її і вирівнює, знову повертається до обличчя — і несподівано стає помітно, що там, де щойно була тільки пласка полотняна куля, набита сушеним сіном, раптом проступили риси обличчя: виїмки очей, кінчик носа, опуклі щоки. Водночас розлягається тихе тягуче бриніння, що млосно відгукується утробним пульсуванням в нутрощах глядачів. Звуки стають голоснішими, мелодія явно ллється з-під тканини, що вже починає ворушитися під долонями ілюзіоніста. Він легенько, двома пальцями, бере покривало за край і повільно тягне на себе.

«Аххх», — видихає публіка. Біля двох опудал сидить справжня жива дитина, маленька і зграбна, з м’якими щічками і серйозними очима, густо намальованими темною фарбою, пощипує пальцями струни ситари і плавно погойдує голівкою, обмотаною великим тюрбаном.

Торн, по черзі накриваючи їх тканиною, оживляє жінку і чоловіка. Обличчя жінки густо нафарбоване: рум’яні щоки, отруйно-пурпурові губи, вугільні брови. Чоловік досить дрібної статури, тонкий, так само делікатний, як його пара; на вузькому обличчі (очі та брови теж щедро підведені) стирчать накладні вуса, недоладні не менше, ніж на полотняній кулі, що слугувала опудалу головою.

Пара танцює під нерівні звуки ситари, вони мало нагадують мелодію. Зрештою, рухи чоловіка й жінки також не назвеш танцювальними: вони розгойдуються, як сновиди, мляво крутять головами, вигинають спину, мов розминаючись після довгого сну, торкаються одне одного самими кінчиками пальців, ніби намагаються пригадати когось забутого.

«А це як пояснити, пані сиромудра?» — чую я поруч із собою уїдливе шепотіння. Петро посміхається правою частиною уст.

«Потім, потім розповім, — відмахуюсь я від нього. — Зараз треба все запам’ятати».

Фестенбурґова сичить на нас, як розлючена гуска, ще й надимає воло. Я дивлюся на Аделю: її очі широко розплющені, уста напіврозхилені, здається, вона перестала дихати. Петро стежить за моїм поглядом, якусь мить вдивляється в світле Аделине обличчя, і я бачу, як крізь нього прокочує хвиля почуттів — він і сам починає сяяти, йому забиває дух. Я повертаюсь до сцени, але щось уже заважає мені насолоджуватись виставою, якийсь паразит присмоктався до мого серця і отруює кров.

Тим часом дитя кладе на підлогу ситару (ситара продовжує грати сама — навіть видно, як тремтять струни) і долучається до танцю. Воно ходить на руках, закинувши ступні за потилицю, вклавши їх на тюрбані. Скручується в клубок і кілька разів перевертається. Зводиться на рівні ноги, тоді прогинається назад, впирається руками об підлогу, наближається долонями до стоп і робить кілька кроків на чотирьох кінцівках, зігнуте рівно навпіл. А тоді скручується в клубок і котиться під ноги Торнові. Шевальє обережно підіймає живий м’яч обома руками і вкладає його до круглого пудла — не набагато більшого від коробки для циліндра.

Я бачу, що пані Фестенбурґовій зле: вона відвернула голову, сперлась чолом на руку і заплющила очі. Глядачі закривають долонями обличчя, скрикують і хапаються за груди.

Торн кладе пудло на невідомо коли розстелений невеличкий килимок, поруч із ногами пари закоханих, які продовжують зачаровано танцювати, а тоді, плавно скинувши руками, накриває всіх трьох незмінним шовковим покривалом. Ще впродовж якоїсь хвилини з-під тканини випинаються опуклі частини тіла, але раптом все завмирає. Ілюзіоніст тягне покривало на себе і відходить убік. «Ахххх, — видихає знеможена публіка, — ахххх, аа-аххххх».

Чоловік і жінка зникли. Немає ні їх, ні опудал, ні лахів. У повітрі, кілька метрів над підлогою, сидить дитя: величезний тюрбан химерно охоплює крихітну голову, личко не по-дитячому поважне, рукою, яка стримить з убрання, що спадає вільними складками, притримується за дерев’яний костур — єдине, що торкається землі.

Торн ховає дитину під покривалом, повільно обходить навколо, любовно розгладжуючи та обсмикуючи — і знову зриває накриття.

Дитя й далі висить у повітрі. Хоча ні — це не дитина: той самий одяг, тюрбан, так само намальовані чорним очі. Риси і форма обличчя, його вираз і його поважність — усе дуже схоже, але на сцені тепер доросла жінка: одяг напнутий на округлих грудях, втомлена шкіра навколо очей, гіркота в кутиках уст.

Жінка зникає під покривалом, а за хвилину з’являється вже новою. Тепер це старша пані з глибокими