Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця зміїної голови

друзями. А Льоньчин дід, старий Гайдамака, музейний сторож та знавець місцевих легенд, дуже добре свого часу знав Данилового тата, Ланового-старшого. Тому й запропонував допомогу хлопцям у їхніх пошуках корисними порадами.

Пізніше Льонька Гайдамака навіть гостював у Данила в Києві. Хотів Данько ще й Галку якось запросити, та одна проблема завадила: той самий страус. Ви ж уже знаєте — Футбол від дівчинки з кісками зазвичай ані на крок не відстає. Домовитися з птахом про те, що, мовляв, ось я поїду, а потім, дуже скоро, повернуся, Галці, звісно, не вдалося. Ну, а брати з собою страуса в дорогу, навіть якщо це не дуже далека путь, не лише в Україні — ніде в світі, здається, не прийнято. Не котик він, не песик, навіть не морська свинка чи папуга. На повідку не поведеш, у кошик не покладеш, у клітку не посадиш.

А Данько чим далі, тим довше за Галкою сумував. Розмов по телефону вже не вистачало. Тому малював хлопчина плани, як улітку знову приїде до бабусі, як побачить дівчинку з кісками, як залізе верхи на страуса — Футбол друзям це милостиво дозволяв. Та не так сталося, як гадалося.

Річ у тому, що Лановий-старший чим далі, тим серйозніше ставився до можливості прокласти по Україні нові цікаві туристичні маршрути. Мало, казав, знаємо свою країну, все по закордонах, по морях-океанах, пустелях-пірамідах. Своє ж не гірше, та ще й під боком, і цікаве, бо мало вивчене. Поговорив Данилів тато зі своїм другом, бізнесменом Михайлом Вороненком, і вирішили вони почати з Поділля. Серйозно взятися за старовинні замки та маєтки, дослідити, в якому вони стані, вивчити історію, розробити цікавий маршрут для кількаденної подорожі.

Для цього чоловікам треба було виїхати на місце. І стрельнула Лановому-старшому думка: чому б синові не поїхати з ним разом? Побуде далі від Києва, побачить щось нове для себе, подихає свіжим повітрям, відпочине… Друга Богдана може з собою взяти, тим більше, давно Вороненко щось таке обіцяв рятівникам золотої булави…

Не став Данило батькові перечити. А Богданові все одно. Хлопець мало де, крім свого київського двору, бував. Правда, Лановий-старший мусив дати синові обіцянку: щойно всі справи тут, на Поділлі, вирішить, негайно відішле його на Полтавщину. До бабусі, до друзів, до Галки з Футболом.

Налаштував себе Данило на цікаву подорож. Та за кілька днів, що вони провели в селищі, стало обом хлопцям надзвичайно нудно. Оселили їх на турбазі, виділили окрему кімнату, видав тато синові мобільний телефон для зв'язку — все, сам днями мотався чи по околицях на джипі з Вороненком, чи по лісистих пагорбах, де лишилися недоглянуті руїни. Данько з Богданом мусили давати собі раду самі. Єдине: не морочив голову батько проханнями постійно дзвонити чи відповідати на дзвінки. Місцевість тут така: ось є стільниковий зв'язок, крок ступив — уже нема, зник. Тому телефон Лановий-старший видав синові лише для власного спокою. Загалом же вважав обох хлопців достатньо дорослими, аби ті не влізли в якусь дурню без нагляду.

А вони, бачте, все одно вклеїлися. Бо познайомилися з Рудиками, рудоволосою Варварою, яка Богдану дуже сподобалася, та її братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо. Далі ви вже здогадалися: побився Майстренко з Вухом об заклад, що орієнтується під землею краще за місцевого вуханя. Захотів перед Варкою похизуватися, і взагалі — чого не зробиш від безділля, коли поруч є закинута печера, у яку школярам шлях заказаний…

Ну ось, тепер можна вже й назад повернутися. Бо почули незнайомці зойк у підземеллі, а це для них несподіванка: вони ж явно прийшли сюди не для того, аби хтось сторонній почув їхню розмову.

Розділ 5

У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука

— Де ви чули тут крики? — спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.

— Попереду, — почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. — Дивно, що ти нічого не чув!

Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.

Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.

Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:

— Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?

«Оп-па…» — мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців — жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне — сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.

Як вирішив Бодя — так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.

— Боже борони, пані Крук! — заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. — Справді, щось таке вчулося. Ось тільки навряд чи кричала людина. І взагалі… не думаю… при всій повазі… що тут справді кричали.

— Не мороч голову! — чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. — Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?