Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Шукачі скарбів повертаються! Тепер герої, які одного разу вже розкрили таємницю козацького скарбу, вирушають на мальовниче Поділля. Тут є старовинний княжий замок і похмурі лабіринти підземних печер.
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!

Андрій Кокотюха

ТАЄМНИЦЯ ЗМІЇНОЇ ГОЛОВИ

Пригодницький детектив

Розділ 1

У якому все починається з дурного вчинку

Спочатку треба пройти селище пішки зі сходу на захід.

Багато часу це не забере. Селище Подоляни невеличке, центральна дорога в ньому одна. І якщо нікуди не звертати, старий та розпечений липневим сонцем асфальт виведе вас на його західну околицю хвилин за тридцять пішої прогулянки.

Як прийшли — повертайте ліворуч і піднімайтесь угору. Підйом на пагорб не надто стрімкий, тож на його вершині ви опинитесь непомітно, навіть не захекаєтесь. Ну, звісно, якщо не будете бігти, але навіщо бігати та й узагалі робити різкі рухи в самий розпал липневої спеки?..

З вершечка пагорба, просто перед вами, відкриється краєвид, дуже милий очам численних туристів. А їх у Подолянах останнім часом таки не бракує — хочеться людям поглянути на замок князя Козицького. Бо тільки зблизька ця будівля – місцевий краєзнавчий музей.

Дивитися на муровану споруду слід саме з вершечка пагорба, бо звідси відкривається справжня велич і загадковість цього замку, якому майже триста років. З протилежного — східного — боку видно річку. Вас побачать, якщо визирнуть з вікна у бік заходу, туди, де тягнеться ліс.

До замку можна дістатися навпростець, через поле та пагорби, з боку лісу. У часи Козицького навіть дорогому гостю доводилось зачекати перед глибоким оборонним ровом, заповненим водою, поки з доброї волі господарів опустять мостик та відчинять браму. Тепер, відколи тут зробили музей, через осушений рівчак довелося збудувати місточок. А браму в мурованій стіні відчиняють у чітко визначений час — від дев'ятої ранку до п'ятої вечора, крім понеділка — так музей працює.

Проте він нам зараз не потрібен. Затримавшись трошки на вершечку пагорба, аби помилуватися краєвидом, спускаємося з протилежного боку. Тут уже за кілька десятків метрів починається праліс. Під ногами вужем звивається вузенька стежка, вона веде просто вглиб лісу та виводить зрештою на невеличку галявину. Місцевість у цій частині лісу не надто рівна, це радше не ліс, а поросле буками та дубами урочище, по дну якого дзюркотить тоненький струмок.

І нарешті ми можемо побачити наших героїв. Вони стоять за кілька кроків від глинистого бережка, просто перед вузьким входом у печеру. Над темною проймою, з якої тягне незвичним для спекотного літа холодом, нависає кам'янистий горб, порослий густими кущами.

На печеру можна натрапити й випадково, але це надто складно. Хоча місцеві жителі не тримають це місце в секреті. Навпаки, в музеї чи під час звичайної туристичної екскурсії вам охоче розкажуть її коротеньку історію — не надто цікаву, аби охочі до пригод не захотіли полізти в темряву, до царства кажанів та вуханів. Та все ж ця печера має не надто добру репутацію, тому тутешні батьки забороняли своїм дітям ходити сюди самим.

Думаю, ви вже зрозуміли: саме через це наші герої товклися в урочищі біля входу в печеру серед білого дня. Їх тут троє, і двох ви повинні впізнати. Один — невисокий худорлявий хлопчина з акуратно підстриженим волоссям. Це — Данило Лановий. Поруч — вищий на півголови, ширший у плечах та з непокірною кучмою патлів на голові — його друг Богдан Майстренко. Третьою з ними була дівчинка на ім'я Варвара. Через неї хлопці опинилися тут, у забороненому для самостійних прогулянок місці.

Але про це трохи пізніше. Бо саме в цю хвилину з-за дерев з'явився ще один герой. Він захекався, і навіть здалеку можна помітити, як палають від захвату його круглі очі. Вигляд хлопець мав справді прикметний. Опецькуватий, не надто зграбний, веснянкуватий. Руде волосся стояло сторчака. Довершували образ клапаті вуха. Власне, через них у Подолянах його так і прозивали — Вухо.

Хлопець, якого насправді звали Андрієм, не ображався. Для чого, якщо в дзеркалі щодня бачить справді клаповухого рудого бевзя. Тим більше, що він розумів: ніхто його дражнити не збирається. Вдачу мав хорошу, нічого поганого нікому не робив. А те, що тутешня компанія тримала його на відстані, теж розумів.

По-перше, тато в нього — міліціонер, місцевий дільничний Іван Рудик. Тому хлопець намагався поводитись так, аби ні в що не влипнути. Ну, а в компаніях без маленьких таємниць ніяк. Відтак краще, аби цих таємниць не знали ані міліціонер, ані його діти. По-друге, Вухо взагалі звик триматися окремо від великих гамірних ватаг. Йому цілком вистачало товариства Варвари, рідної сестри, до того ж — близнючки. Вухами дівчина, правда, в брата не пішла. Зате її руде волосся та великі очі під час першої зустрічі змусили Богдана Майстренка забути про все на світі. Дуже захотілося київському хлопцеві сподобатися подільській рудючці.

Ось чому всі четверо прийшли сьогодні в урочище, до входу в печеру.

— Ну, скільки часу пройшло? — швидко запитав Вухо, підтюпцем підбігши до гурту.

— Сорок три хвилини, — відповів Данило, якому батько нещодавно подарував першого в його житті годинника.

— Не бре? — Вухо повернув голову до сестри.

— Годинник у мене, — руда Варвара показала братові, що тримає в руці годинника. — Забрала, щоб київський не махлював.

— Ніхто не забирав! — обурився Данило. — Я сам тобі віддав! Щоб було чесно!

— Для чистоти експерименту, — додав Богдан. — Тільки ти все одно стратив!

— Хто стратив? — тепер прийшла черга Вуха обурюватися. — Я стратив? Чого це я стратив?

— Бо брався пройти печеру за півгодини! А сам скільки йшов?

— Нічого це не значить! — сіпнуся до нього Вухо. — Під землею час інакше йде, аби ти знав собі!

— Так не буває! Час скрізь однаковий!

— А ти, Бодя, раз такий грамотний — дуй під землю сам! І побачимо, скільки ти там будеш лазити! Твоя черга! Покажи, на що ти здатен!

— Запросто! Чого б інакше ми сюди приходили!

Дуже добре знав Данило Лановий свого друга. Як заведеться — не зупиниш. Тим більше, ця руда Варка поруч мовчки слухає та чекає, чим усе це скінчиться. Насправді подорож для Богдана Майстренка у надра печери могла справді скінчитися погано.

Вперше в житті збирався Бодя під землю лізти. Підвал їхнього будинку, бабусин погріб та льох старого замку, куди хлопцям довелося забратися минулого літа, з цією глибокою темною печерою не порівняти. І нехай Вухо каже, що там заблукати складно, якщо рухатися тільки центральною галереєю. Все одно Богдан ризикує не знайти виходу