Юліан Семенов - Прес-центр

про об’єктивну — на той час — необхідність монархізму, про трагедію Брута, котрий підняв руку на особистість, а вона безмежна, то я змушений буду зазначити, що він виступив не проти свого батька — імператора Цезаря, а за свободу республіки… Адже не заради марнославства Брут підняв ножа…

— Ти його виправдовуєш? — спитала Марі Кровс.

— Я міркую, а будь-яке міркування містить у собі тезу й антитезу.

— Це терміни Маркса.

— Він їх узяв у Гегеля, а той у комуністичній партії не був, — усміхнувся Санчес.

— Яку подію ти вважаєш головною, що спонукала тебе вступити до лав змовників?

— Я ніколи не був серед змовників… Бачиш, мені здається, що змова звичайно породжується честолюбством, а в ньому немає соціальної підоснови… Несправедливість у Гаривасі була кричущою, кілька чоловік пригноблювали мільйони… До людей ставились, як до бидла… Знаєш, мабуть, уперше я зрозумів свою вину перед народом, коли батько подарував мені машину в день сімнадцятиріччя і я поїхав на ній через сельву на ранчо мого шкільного друга. Його батько був лікарем з хорошою практикою, лікував дітей диктатора… І ми з моїм другом в ошатних костюмчиках поїхали до школи, а вчитель Пако сказав тоді: «Хлопчики, я вас ні в чому не звинувачую, тільки запам’ятайте: той, хто бенкетує під час чуми, теж приречений». Ми тоді посміялися зі слів Пако, але невдовзі заарештували батька мого друга, бо внук диктатора помер від енцефаліту, і мої батьки заборонили мені зустрічатися з сином людини, якої усі відцуралися… А я іспанець, зі мною можна робити все що завгодно, але не можна принижувати гордість кабальєро… Словом, я втік з дому, і мені дав притулок учитель Пако, а жив він на бідонвіллі з трьома дітьми й хворою тіткою… Безвихідь, суцільна пригніченість, в надрах якої дедалі яскравіше розгоралися жаринки гніву, — ось що привело мене в нашу революцію…

Гутієрес подивився на годинник, що стояв на великому каміні.

— Полковнику, на третю годину призначено зустріч з міністрами соціального забезпечення і охорони здоров’я…

— Я пам’ятаю, — відповів Санчес. — На жаль, я пам’ятаю, — повторив він і підвівся. — Марі, я відвезу тебе на аеродром, і по дорозі ти запитаєш мене про все, що не встигла запитати зараз, о’кей?

Він запросив Марі в гоночну «альфа ромео», сказав начальникові охорони, що іспанці, нащадки конкістадорів, не можуть відмовити собі особисто відвезти прекрасну Дульсінею в аеропорт, посадив Марі поруч, попросив її пристебнутися й різко рушив з місця.

— Слава богу, ми самі, дівчинко, — сказав він.

— Ми не самі, — мовила вона, — за нами їде машина з твоїми людьми.

— І все-таки ми самі… І послухай, що я зараз скажу… Якщо ти зумієш, повернувшись, опублікувати — крім цього інтерв’ю, в якому, мені здається, я був справжнім дурнем, — кілька статей про те, яка складна в нас ситуація і ніхто не може знати, що станеться завтра, коли ти, особисто ти, без посилання на мене, зможеш надрукувати репортаж про те, що нас хочуть задушити, ти зробиш дуже добру справу…

— Тобі так важко, рідний мій…

— Авжеж, — відповів він, — не легко. Але я мушу мовчати… Розумієш?

— Ні.

— Зрозумієш…

— Мені чекати, Мігель?

— Так.

— Може, ти дозволиш мені приїхати сюди? У мене дуже тяжко на серці там… Я акредитуюсь при твоєму управлінні преси…

— Ні.

— Чому?

— Тому, що я не зможу бачити тебе — і це краятиме наші серця, а коли ми почнемо зустрічатись, мені цього не простять, я ж казав. Піти з поста зараз через тебе, точніше через те, що я тебе кохаю, це значить дезертирувати… Пригадуєш оповідання росіянина про старого козака та його сина, котрий закохався в полячку? Це вважали за зраду.

— Він зрадив через кохання…

— У нас моє кохання теж назвуть зрадою… Я дуже вірю в тебе, Марі, я вірю в себе, та я знаю наших людей… Тут панує ненависть до тих, хто розмовляє не по-іспанськи… Думають, що це янкі… Ось почекай, у нас чудовий урожай какао, ми матимемо чимало грошей, сюди приїде багато інженерів і механіків з Європи… Тоді приїдеш і ти… А зараз ми будемо аж надто на виду, не можна, моє рудоволосе щастя…

— Я не дуже ревнива, але мені гірко навіть думати, що хтось може бути з тобою поруч…

— Я встаю о шостій і засинаю о першій годині ночі… — Він усміхнувся. — Жінок в очі не бачу… В мене є добра знайома, але вона любить мого друга, і мені вона як сестра, а коли вже зовсім прикро стає без тебе, я їду до них і там ночую, а вони лягають у різних кімнатах, щоб не дратувати мене…

— Хто б міг подумати, що революційний прем’єр Гаривасу живе, як монах…

— Ти не віриш мені?

— Я люблю тебе…

— Це я люблю тебе.

— Скажи ще раз.

— Я тебе люблю.

— У мене навіть мурашки по тілу бігають, коли ти це кажеш… Чи не можна якось одірватися від твоїх охоронців?

— У сельві немає доріг, а коли ми почнемо з тобою любитися на шосе, то збереться дуже багато водіїв, — він засміявся. — А от я вірю тобі, Марі. До кінця. В усьому.

— Можна мені інколи дзвонити тобі й ставити безглузді запитання про твою енергопрограму?

— Не називай мою мрію безглуздою.

— Безглуздими я назвала свої запитання…

— Ніколи так не говори ні про себе, ні про свої, запитання.

— Не буду. А скільки ще їхати? Ти можеш не так швидко мчати?

— Можу, тільки тоді вони опиняться зовсім поряд.

— Краще б я не приїздила до тебе… Ніколи не думала раніше, що ти такий…

— Який?

— Гранітний…

— Не ображай мене… Просто зараз особливий момент, розумієш?

— Ні, не розумію, ти ж не пояснив мені…

— Зараз, у ці дні, вирішується багато… Я не маю права розповідати тобі все, але ти проникнись моїм настроєм, Марі, відчуй мене. Ти думаєш, я не знаю, скільки в мене недругів, заздрісників, відвертих ворогів? Ти думаєш, я не знаю, що чимало з них радітимуть, якщо мій проект провалиться? Так, ти правильно відчуваєш, що Граціо — ключова фігура цих днів, тільки не один він, тут і Дейв Ролл, і Морган, і Баррі Дігон, однак ти забудь про це, я й так сказав тобі дуже багато, не треба було б мені, не можна посвящати жінку в чоловічі справи, це безжально…

— Мігель, а пригадуєш, що я сказала тобі, коли ти вперше залишився в мене?

— Пригадую. Я пам’ятаю кожну нашу хвилину… Пам’ятаю, як просто й гарно ти спитала мене…

І раптом, як у хорошому