Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

збіжжя, потайки закопаного у хліві, і йшов далеко за село, де повільно вмирали криниці. Розставляв пастки, насипав у кожну по кілька зерен і ждав. Я ніколи не прогавив. Із сходом сонця вмираючі від жаги птахи летіли на поклін до ледь дихаючих джерел. І тут я їх ловив. Це були здебільшого ластівки і горобці. Я ще й зараз відчуваю, як нещасні птиці, немов вирвані з грудей серця, сполохано тріпочуть у моїх долонях. Але тоді не було часу думати про це. Я миттю скручував голови бідним створінням і, ледь обскубавши їх, навіть не потрошені жадібно перемелював зубами і ковтав в’єдно із кістками, гадаючи, що звір врешті насититься. Але йому було все мало. І він вив, так вив і благав життя, що мерзли від жаху добіла розпечені сонцем гори. Спершу я поховав жінку, діти мучилися довше. Животи порозбухали їм, як бубни. Я повзав перед дітьми на колінах, вив, а вдіяти нічого не міг. І коли одного дня вкрав-таки від звіра кілька ластівок і приніс дітям, вони вже не могли розтулити рота. Відніс на кладовище найменшого хлопчика, вернувся додому, узяв міх, кинув у нього душі моїх дітей, жінки, а обійстя підпалив. Коли хата розгорілася, почув, як всередині, уже не у мене, а в неї, дико завив той звір, який так люто хотів вижити. Але його крик навіки причавив палаючий дах. Під розпеченими балками, здається, загинув і я. Потім звалив на плечі міх і рушив на Дунай… Ось вони, душі, — показав на загадкову ношу, що тихо причаїлася під ногами розп’ятого Христа.

Мати, було, рушила до хреста, але Цар миттю підлетів до мішка, упав на нього і обхопив руками.

— Не смійте підходити! — прошепотів перестрашено і підняв застережливо долоню. — Жодному людському оку їх не велено бачити.

— І що, так і будете їх нести аж на Дунай? — спитала мати.

Верховинець, заточуючись, піднявся і тут же безсило сів під хрест. Обличчя його ще більше посіріло, згасли і зеленуваті вогники очей.

— Гей, Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.. — не то проспівав, не то проридав і хриплим голосом продовжив: — Хіба тільки для того, аби прив’язати собі на шию цей міх і кинутися з душами у дунайські хвилі. Але для того, дорога жінко, сил уже нема. Я ж то забрав із собою душі моїх покійників, але там, вдома, — простягнув рукою на північ, — залишилися живі душі гір. Їх, золотенька, в один міх не увібгаєш, не звалиш собі на спину і не підеш з ними у світи. Вони ж то і не пускають мене звідси. Із самого вечора, а потім цілу ніч багато разів пробував йти далі. Але тільки ступав у долину, як за спиною починали стогнати і плакати душі гір. Я відчував навіть, як вони дихали мені у потилицю. А коли вертався сюди, все стихало. Немає для мене звідси дороги далі.

— Тоді що ж — будете повертатися? — спитала мати.

— І дороги назад уже немає, — пригнічено сказав верховинець. — Дуже би вас просив, може б, знайшлась добра людина, яка б дала мені притулок. Служитиму без плати за один харч і одіж. Тільки раз у році, в день святої Марії, хай найме господар дзвони, аби відплакували моїх дітей і жінку.

Баба довго пручалася, доки мати врешті умовила прийняти нещасного чоловіка. Поселився Штефан Цар у зимівлі і там доглядав худобу. На роботу вдався лютим. Розчистив і викорчував усі чагарі на бабиній землі, перекопав і обгородив під картоплю царини, перекрив зимівку, косив сіно, пас худобу…

І все це тільки за харч і одежу. Брати гроші відмовлявся навідріз. Однак баба знайшла спосіб виплачувати: дарувала Штефанові то ягня, то теличку. Він вигодовував, а перегодя продавав. Так і живе понині у нас. Як і було домовлено, кожного року, на богородицю, баба наймає для нього дзвонарів. Штефан встає до схід сонця, святково одягається, звалює на спину мішок із загадковою ношею, яку ніхто так і не бачив, і поволі йде до підніжжя Віщунки. Тут зупиняється і чекає сонця. Коли перший пучок світла заспіває у небесах, починають плакати дзвони. Цар знову закидує на себе мішок і тяжко піднімається по схилу майже прямовисної гори. Із хат висипають всі сільчани, із обійсть ведуть його поглядами до вершини. Невідомо, чи то від гучних велетенських дзвонів, чи від того видовища, людям здається, що гора починає плакати. Коли у страшних муках Цар сягає вершка, він обережно знімає свою ношу, розв’язує мішок, стає на коліна, піднімає руки і щось кричить до небес. Через годину спускається. Перепочине на якийсь час і під ридання дзвонів починає підніматися знову. І так впродовж дня. Під вечір, ледве живий, тягне свою ношу до зимівлі, дзвони стихають, але гори печально-печально гудуть ще кілька днів.

…Село вже залишилось далеко позаду, і ми підійшли до містка, що горбато вигнув спину над потічком. Хитрющий і підступний цей потік. Дріботить собі поміж камінням, кожному зустрічному поклониться, підморгне, усміхнеться лукаво — такий добряк, далі нікуди. Але тільки в горах розіб’ється гроза, пильнуй голову на плечах — не щадить нікого. Зриває містки, волочить дерева, забігає в обійстя і тікає, як шалений, з поросятами, домашньою птицею — жінкам потім вистачить сліз на цілий тиждень.

Ступаємо на місток і вдивляємося в чистоводи.

— Поникай,[3] поникай, — брат штовхає ліктем і вказує на валун, що зацікавлено висунув із хвиль зарослу мохом зелену голову. Пильно вдивляюся і бачу: на самому дні, осяяні пречисто-дивним світлом, цілуються дві молоді форелі.

— Добридень вам, риби! — кричу, аби голос увійшов під воду.

Форелі повертаються і закоханими очима дивляться на нас.

— Добридень вам, діти! — кажуть в один голос риби.

— Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання! — І тулю руку до серця.

— Хай збудуться твої слова! — з якоюсь печаллю відповідають риби і красно дякують.

Нам стає невимовно весело, легко, і біжимо за міст, від якого до зимівлі рукою сягнути.

— Добридень, птахо! — кричу вороні, що дрімає на плечі старезної липи, і знімаю поштиво шапку. — Віншую тобі, аби-сь довго жила, ніколи не голодувала у цьому році, і хай ясні небеса завше висять на твоїй путі!

Ворона прохопилась із дрімоти і ледь не полетіла сторчма вниз.

— Дур-р-рень! — сердиться птаха. — Мені і без твого віншування тр-р-ри-ста р-р-років напечатано