Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

Штефан Цар забрів до нас за кілька років перед війною. Страшна засуха обпалила того літа Верховину. Під осінь люди, чудом уцілілі, жахаючись голодної зими, почали спускатися з гір. Відчаєні, обірвані, опухлі з голоду, з одвислими щелепами, ледве тримаючись на ногах, брели цілими юрбами через наше село подалі в долину за порятунком або смертю. Йшли мовчки, без сподівання на ласку долі, і здавалося, що засуха випалила їхні душі і серця. Йшли мумії, у яких від живих людей зостався лиш голодний блиск очей. Спливала одна хвиля, а голодна повінь уже несла іншу. Несла безупинно, як торішнє листя, як обламані стовбури колись могутніх зелених дерев. І виділося, цей страшний паводок ніколи не зупиниться, він знесе, змете все живе на своїм шляху, грозячи другим всесвітнім потопом. І дивно: жоден верховинець не вдався до жебрів чи злодійства. Проходячи селом, люди навіть не зупинялися, щоб виканючити шмат хліба чи горня молока. Це були беззахисні діти гір, які успадкували гордість, самоповагу, гідність і чесність. І хоч життя зігнало їх з Верховини, воно не могло примусити спуститися із вершини честі і впасти безпомічно на коліна перед вівтарем жорстокої долі. І навіть коли газдині виносили нещасним який-небудь наїдок, верховинці довго ніяковіли і зрештою наважувалися прийняти милостиню. Відтак кормили дітей, а крихти залишали собі.

— Ми йдемо на зарібки, — пояснювали чоловіки. — Он туди, на Дунайську низовину. — І тикали вказівним пальцем чомусь не на південь, а в небеса. — Будемо повертатись, неодмінно віддячимо вам. Кажуть, на Дунаї цього року земля файно вродила, а наші бідні гори геть висохли, схудли, аж боляче дивитися.

Говорячи про Дунай, верховинці на мить осяювались блаженною і якоюсь страшною посмішкою, наче мова йшла про рай, у якому дуже гарно і солодко, але невідомо, чи буде дорога назад.

— Ми обов’язково повернемо борг, дай вам боже здоров’я, — обіцяли горяни газдиням і, вже не в силі стриматись, гірко плакали. Чоловіки, жінки соромились свого горя.

Вийшовши за село — останнє у передгір’ї, верховинці ставали на коліна перед величезним дубовим хрестом і молилися. Підвівши очі до гір, невідомо кому посилали молитви — розіп’ятому Ісусу чи Верховині, яка жахно палахкотіла синьо-прозорим полум’ям на далекому північному овиді. Отак і чипіли навколішки майже до самого заходу сонця, а коли його чоло торкалося обрію, знімалися, востаннє кидали хрести на далекі гори і, вже не спішачи, йшли долиною туди, де опускалося світило. Через якийсь час людей поглинав західний небокрай, але тіні їхні ще довго гойдалися безладними юрбами на фоні кривавих небес.

В один із днів уже дозрілої осені, коли голодна повінь стихла, через село пройшов верховинець із мішком за плечима. Невисокий, худющий, оброслий рудою щетиною, крізь яку ледь жевріли зеленаві вогники запалих очей, він нагадував бездомного собаку, що давно вже забув свого господаря. На голові чоловіка незграбно сидів капелюх, вірніше, одні його криси, постоли були перев’язані брудним ганчір’ям. Єдиною річчю, яка мала людський вигляд, був мішок, у котрому сарака тяг непомірно тяжку для виснаженого тіла ношу. Мішок перекочувався з правого боку на лівий. Так само кидало і чоловіком. Кілька разів він падав у канаву, але одразу піднімався, озирався перелякано, схоплював поспішно мішок, звалював його на спину і, закусивши нижню губу, далі долав шлях. Піт брудними патьоками стікав з його обличчя, ноша до крові в’їдалась у праве плече, але верховинець, тяжко дихаючи, йшов і йшов, доки не впав за селом під ноги Ісусу, розіп’ятому на чорному дубовому хресті. Це було після обіду, і ніхто із сельчан, повертаючись із поля, не звернув уваги на жебрака, що пристрасно бив поклони біля розп’яття. Там його застали і вранці. Але на цей раз очі і руки чоловіка були звернуті не до хреста, а до сонця, яке, спираючись на далекі гори, поволі сходило над землею.

— Не жени мене нікуди! — тужно волав верховинець до сонця. — Ти вже випило кров із дітей моїх, жінки, а тепер і мене хочеш доконати. Пощади, помилуй, світлий боже, і ви, гори, простіть! — тряс над собою складеними руками.

Однак сонце невмолимо піднімалось і, наче недремне око долі, пильно дивилося на чоловіка і наскрізь пронизувало його гострими, пекучими променями.

В обід мама поверталася із Ліщинок — гірського урочища, де стояла бабина зимівка, і застала верховинця, коли той, повзаючи навколішки довкола хреста, збирав молоденькі пагони кропиви і жадібно напихав ними рот. Уздрівши біля себе жінку, чоловік сахнувся і почав задкувати. Мати й собі відійшла на кілька кроків. Але жебрак, раптом щось згадавши, дико закричав, схопився і притьмом, наче вовк, скочив до мішка, що стояв під пробитими іржавими гвіздками ногами Ісуса, впав на нього грудьми, обхопив руками й дико заревів:

— Не руште, не підходіть, благаю вас! Коли ні — то вб’ю і сам повішуся на цьому хресті!

— Чоловіче добрий, — мовила тихо мати, ледь гамуючи страх і збентеження. — Я не маю проти вас злих намірів. Просто йшла, побачила, і стало жаль вас.

— А хіба є ще під цим небом серце, у якому збереглася хоч крапля жалю до ближнього? — відповів жебрак, запитливо глянувши на розп’ятого Христа.

Мати ніяково знизала плечима і сказала:

— Що ж, я піду.

— Ні-ні, не спішіть, пождіть хвильку! — піднявся верховинець.

Підсунув міх ближче до хреста і підійшов до матері.

— Я Цар! — тикнув себе вказівним пальцем у запалі груди, — Цар я, Штефан Цар, — повторив.

Ніяк не второпавши, дивак перед нею чи божевільний, мати скупо посміхнулася.

— Знаю, ви не вірите, що я Цар, — ще раз для певності постукав себе у груди жебрак. Мати, побачивши, що має розмову таки із божевільним, було, рушила.

— Жіночко, жіночко, та пождіть лиш хвилинку! — підбіг і схопив її за руку. — Думаєте, ніби я розуму лишився, але послухайте!

Він став перед матір’ю, і, здавалося, ніяка сила уже не відірве його з цього місця, доки не висповідається перед чистою людською душею.

— Діти мої і жінка моя тяжко помирали з голоду, — почав, натужно дихаючи, наче знову звалив на себе мішок із непомірною ношею. — А я жити хотів. Страшно жити хотів. Не я, а звір, який втік від голоду з дикого лісу і поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити. Для нього не існувало ні моїх дітей, ні любої жінки. «Жити, вижити, тільки б не здохнути!» — кричав він у мені. Звір прокидався під моїм серцем кожного ранку, пробуджував страх і гнав мене. Я брав жменю