Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

і бідкався, що Елліс Ваятт не залишив йому шансу вижити, кинувся заповнювати зяючу широку продухвину, покинуту Ваяттом. Вони формували ліги, кооперативи, асоціації; стягували докупи свої ресурси та друковані бланки. «Маленька людина вийшла на сонячне світло», — написав журналіст. Їхнє сонце було тим полум’ям, що танцювало навколо бурових вишок «Нафти Ваятта». У сліпучому сяйві цього вогню вони надбали такі статки, про які мріяли, статки, що не вимагають жодних здібностей чи зусиль. Тоді їхні найбільші клієнти — скажімо, енергетичні компанії, які п’ють нафту цілими потягами і не зважають на людську вразливість, узялися переходити на вугілля, а дрібніші й толерантніші клієнти почали випадати з бізнесу. Хлопці у Вашингтоні наклали обмеження на нафту і надзвичайний податок на працедавців, щоб підтримати безробітних на нафтових родовищах. Згодом зачинилося кілька великих нафтових компаній, а маленькі люди, пізнавши сонячне світло, раптом виявили, що бурове долото, яке досі коштувало сотню доларів, зараз коштує п’ятсот, ринку для обладнання нафтових родовищ немає, тому постачальники мусять заробляти на одному долоті те, що раніше заробляли на п’яти, — або зникати. Почали закривати трубопроводи, бо ніхто не здатен був їх утримувати. Залізницям забезпечили дозвіл підняти вантажні тарифи; нафти для перевезення було небагато, тому вартість робочого потяга з цистернами вивела з гри дві маленькі транспортні лінії. А коли сіло сонце, з’ясувалося, що експлуатаційні витрати, які раніше дозволяли жити на їхніх шістдесятиакрових полях і могли існувати завдяки милям Ваяттових пагорбів, — розвіялись у просторі разом із кільцями диму. Аж доки їхні статки розчинились, а насоси перестали працювати, маленькі люди не усвідомлювали, що жоден бізнес у цій країні не може дозволити собі купувати нафту за такою ціною, за якою вони тепер змушені її видобувати. Тоді хлопці у Вашингтоні забезпечили операторам нафтового промислу дотації; але не всі мали друзів у Вашингтоні, тому ніхто не прагнув надто ретельно вивчати чи обговорювати ситуації, що склалася потому.

Становищу Ендрю Стоктона заздрили більшість бізнесменів. Гарячковий перехід на вугілля ліг на його плечі вагою золота: завод працював цілодобово, ведучи перегони з черговою зимовою хурделицею, виливаючи деталі для вугільних печей та горен. Залишилося не так і багато ливарень; він став одним із найбільших стовпів, що забезпечував льохи і кухні країни. Стовп упав без попередження. Ендрю Стоктон оголосив, що згортає свою справу, закрив завод, а сам зник. Він не залишив жодного слова про те, що слід робити із заводом, і чи зможуть родичі Стоктона повторно його запустити.

На дорогах країни досі траплялися машини, але вони пересувались, наче мандрівники у пустелі, обминаючи вибілені сонцем кістяки коней: проїздили повз скелети авто, зламані й покинуті в рівчаках край доріг. Люди більше не купували машин, автомобільні фабрики закривались. Але були чоловіки, які досі могли роздобути бензин завдяки дружнім стосункам, суть яких нікого не обходила. Вони купували машини за будь-яку ціну. Гори Колорадо були залиті світлом із великих вікон заводу, звідки конвеєрні стрічки Лоуренса Гаммонда переміщали вантажівки й легкові автомобілі на запасні колії «Таґґарт Трансконтиненталь». Звістка про те, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, прийшла у найменш очікуваний момент, коротка й раптова, наче самотній удар дзвону серед важкої тиші. Комітет місцевих мешканців транслював тепер звернення по радіо, благаючи Лоуренса Гаммонда, хоч де б він був, дозволити їм відкрити завод. Гаммонд не озивався.

Коли пішов Елліс Ваятт, Даґні скрикнула. Коли звільнився Ендрю Стоктон — зойкнула. Почувши про відставку Лоуренса Гаммонда, вона знеохочено запитала:

— Хто наступний?

— Ні, міс Таґґарт, я не можу цього пояснити, — сказала їй під час останньої подорожі до Колорадо, два місяці тому, сестра Ендрю Стоктона. — Він навіть словом не обмовився, і я не знаю, живий він чи мертвий, як і Елліс Ваятт. Ні, напередодні його відставки нічого особливого не сталося. Пам’ятаю тільки, що останнього вечора до нього приходив якийсь чоловік. Незнайомець, якого я ніколи досі не бачила. Вони розмовляли до пізньої ночі: коли я пішла спати, в кабінеті Ендрю і далі горіло світло.

У містах Колорадо люди мовчали. Даґні бачила, як вони ходять вулицями, повз свої маленькі аптеки, господарчі та продуктові магазини: так, наче сподівалися, що заклопотаність порятує від роздумів про майбутнє. Вона також ходила тими вулицями, намагаючись не підводити голови, не бачити пластів закіптюженого каменю та деформованої сталі — нафтових полів Ваятта. Їх можна було розгледіти з багатьох містечок; дивлячись уперед, Даґні бачила їх удалечині.

Одна свердловина на гребені пагорба досі горіла. Нікому не вдавалось її загасити. Ідучи вулицями, Даґні помічала вогонь: полум’я судомно звивалося на тлі неба, немов силкуючись вирватися на волю. Вона бачила його вночі з вікна потяга, на відстані сотень чистих, темних кілометрів: крихітний непокірний вогник тріпотів на вітрі.

Люди називали його Ваяттовим Смолоскипом.

Найдовший потяг на «Лінії Джона Ґолта» мав сорок вагонів. Найшвидший їхав зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Двигуни доводилося берегти: вони працювали на вугіллі, а термін їхньої експлуатації вже давно минув. Джим діставав пальне для дизелів, що тягнули «Комету», та для кількох трансконтинентальних вантажних потягів. Єдине джерело пального, на яке вона могла розраховувати, і єдиний, з ким могла працювати, був Кен Данаґґер із «Вугілля Данаґґера» у Пенсильванії.

Порожні потяги гриміли через чотири штати, що географічно були прив’язані до горлянки Колорадо. Кілька вагонів, завантажених вівцями, кукурудзою, динями та фермерською занадто урочисто вбраною родиною, яка мала друзів у Вашингтоні. На кожен робочий потяг Джим отримав дотації з Вашингтона — не як перевізник, що має прибутки, а як служба забезпечення «суспільної рівності».

Даґні вкладала всю свою енергію, щоб потяги й далі рухалися ділянками, де вони досі були потрібні, територіями, де тривало виробництво. Але у балансовому звіті «Таґґарт Трансконтиненталь» чеки Джимових дотацій на порожні потяги містили більші показники, ніж прибуток від найкращих вантажних потягів найжвавіших індустріальних відрізків.

Джим хизувався, що останні півроку були найсприятливіші за всю історію Таґґартів. На лискучих сторінках його звіту як прибуток акціонерам значилися гроші, що він їх не заробив — дотації за порожні потяги; і гроші, які йому не належали, — суми, що мали відійти на сплату відсотків та списання Таґґартівських облігацій, боргу, який, з волі Веслі Моуча, йому було дозволено не виплачувати. Він хвалився більшим об’ємом вантажних вагонів, що тягнули Таґґартові локомотиви в Арізоні (Ден Конвей закрив останню лінію «Фенікс — Дюранґо» і пішов у відставку) та у Міннесоті, де Пол Ларкін переправляв колією залізну руду, після чого останні судна на Великих Озерах, що її перевозили, пішли у небуття.

— Ти завжди вважала вміння заробляти