Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Стадлер мусив спілкуватися так, наче це була цивілізована дискусія, йому не слід було зупинятися, дослухаючись до власних почуттів.

— Я не здатен збагнути, чому вас обдарували такою увагою поважні академічні журнали, як не розумію і того, що вони дозволили собі всерйоз обговорювати цю книжку. Якби Г’ю Акстон був живий, у жодній академічній публікації ні в кого не піднялась би рука означити це як філософську працю.

— Але його вже немає.

Доктор Стадлер відчув, що от-от вимовить слова, які від нього хочуть почути, і прагнув завершити розмову, перш ніж зрозуміє, що то за слова.

— До того ж, — продовжував доктор Ферріс, — анонси моєї книжки — о, я певен, що ви не зважаєте на такі дрібниці, як анонси, — містили цитати схвального листа, що надійшов мені від містера Веслі Моуча.

— Що за чортовий містер Веслі Моуч?

Доктор Ферріс усміхнувся:

— Докторе Стадлер, наступного року навіть ви такого не запитуватимете. Скажімо так: містер Моуч — це людина, яка опікується розподілом нафти — поки що.

— Тоді я раджу вам триматися за свою роботу. Співпрацюйте з містером Моучем і залиште йому сферу мазутних печей, але сфера ідей належить мені.

— Цікаво було б визначити лінію розмежування, — недбало, тоном викладацького напучування, зауважив доктор Ферріс. — Але ж говоримо про мою книжку, отже — про царину зв’язків із громадськістю.

Він обернувся і турботливим жестом указав на математичні формули, виведені крейдою на дошці:

— Докторе Стадлер, це була б катастрофа, якби ви дозволили, щоб галузь зв’язків із громадськістю відволікла вас від праці, на яку не здатен більше ніхто на світі.

Він це мовив так улесливо і догідливо, що доктор Стадлер ніколи не зміг би пояснити, чому насправді почув: «Сиди біля своєї дошки!»

Вченого охопило пекуче роздратування, що він раптом обернув його сам проти себе, розлючено подумавши, що мусить позбутися цих підозр.

— Зв’язки з громадськістю? — презирливо мовив він. — Не бачу практичної потреби у вашій книжці. Не розумію, чого саме за її допомоги можна досягнути.

— Не розумієте? — погляд доктора Ферріса швидко ковзнув по обличчю співрозмовника; полиск зухвальства був занадто швидкий, щоб його можна було з певністю ідентифікувати.

— Я не можу собі дозволити думки, що цивілізоване суспільство здатне на такі речі, — суворо проказав доктор Стадлер.

— Це блискуче і точно, — радісно підхопив доктор Ферріс. — Ви не можете собі дозволити.

Доктор Ферріс підвівся, поквапившись першим показати, що розмову закінчено.

— Докторе Стадлер, у разі будь-якого дискомфорту прошу звертатися до мене, — сказав він. — Це мій привілей — завжди бути до ваших послуг.

Знаючи, що мусить убезпечити свою зверхність, притлумлюючи ганебне усвідомлення, до якого засобу змушений вдаватися, доктор Стадлер владно і наголошено саркастично, майже брутально, мовив:

— Наступного разу, коли я вас викличу, завчасно подбайте про той свій автомобіль.

— Авжеж, докторе Стадлер, докладу всіх зусиль, щоб більше ніколи не запізнюватись, і благаю вас мені пробачити.

Доктор Ферріс відповів, ніби за командою відіграв свою роль; наче йому лестило, що доктор Стадлер нарешті збагнув сучасний стиль спілкування.

— Моя машина завдає мені жахливого клопоту, розпадається на шматки, я вже навіть замовив був нову, найкращу на ринку, «гаммонд» із відкидним верхом — але Лоуренс Гаммонд минулого тижня відійшов від справ, без жодної причини і попередження, тому все зависло. Складається враження, що ті негідники розчиняються у повітрі. На це потрібно знайти якусь раду.

Коли Ферріс пішов, доктор Стадлер сів за стіл, звівши плечі, свідомий лише одного відчайдушного бажання: від усіх сховатись. Із болючого туману, який би він не зміг окреслити словами, виринало відчайдушне відчуття, що ніхто — ніхто з тих, кого він цінував, — уже ніколи не захоче його бачити.

Він знав, яких саме слів не вимовив: не сказав, що осудить книжку публічно та відречеться від неї в ім’я Інституту. Не сказав цього, боячись виявити, що ця погроза не зачепить Ферріса, що Ферріс у безпеці, що слово доктора Роберта Стадлера більше нічого не важить. І подумки переконуючи себе, що згодом обміркує, як розпочати публічний протест, хоча насправді вже знав, що не зробить цього.

Він узяв книжку і кинув її у смітник.

Несподівано і дуже чітко в його свідомості проступило обличчя. Стадлер наче побачив кожну рису молодого лиця, яке протягом років не дозволяв собі згадувати. Доктор подумав: «Ні, він не читав цієї книжки, він її не побачить, він мертвий, він мав померти дуже давно…» Шок від усвідомлення, що саме цього чоловіка він прагнув побачити дужче за всіх на світі, й водночас сподівався, що він мертвий, відгукнувся різким, аж фізичним болем.

Стадлер не знав, чому його рука затремтіла, коли він жадібно вхопив слухавку: задзвонив телефон, і його секретарка сказала, що на лінії міс Даґні Таґґарт. Понад рік він вважав, що ця жінка ніколи більше не захоче його бачити. Вона просила про зустріч. Її голос був чистий і рівний.

— Так, міс Таґґарт, звісно, так, справді… У понеділок вранці? Так… Послухайте, міс Таґґарт, у мене сьогодні зустріч у Нью-Йорку, я можу підскочити до вашого офісу після обіду, якщо бажаєте… Ні, ні, жодних клопотів, мені буде приємно… Сьогодні близько другої, міс Таґґарт…Тобто, близько четвертої.

Не було у нього ніякої зустрічі в Нью-Йорку. Він навіть не дав собі можливості зрозуміти, що спонукало його таке сказати. Нетерпляче всміхався, вдивляючись у клапоть сонячного світла на віддаленому пагорбі.

Чорною лінією Даґні закреслила потяг номер дев’яносто три на розкладі й відчула миттєве задоволення, зауваживши, що зробила це спокійно. Протягом минулих півроку вона безліч разів таке робила. Спершу було складно, але ставало дедалі простіше.

Подумала, що надійде день, коли вона зможе виводити такі смертельні перекреслення без щонайменшого зусилля. Потяг номер дев’яносто три був вантажний, возив продовольство до Гаммондсвіля, в Колорадо.

Даґні знала, що далі: по-перше, зникнуть спеціальні товарняки, потім буде скорочено кількість вагонів до Гаммондсвіля, прикріплених, наче бідні родичі, ззаду до вантажних, і призначених для інших міст; тоді поступово зменшиться тривалість зупинок на станції Гаммондсвіль у розкладах пасажирських потягів, а далі настане день, коли вона викреслить Гаммондсвіль із мапи. Саме так усе сталося зі станцією Ваятт і містечком Стоктон.

Щойно з’ясувалось, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, Даґні зрозуміла: марно чекати, сподіватись і міркувати, чи його двоюрідний брат, адвокат або комітет місцевих мешканців запустять завод знову. Пора урізати графіки.

Минуло трохи менш як півроку, відколи зник Елліс Ваятт. Період, радісно названий якимось журналістом «знаменним днем маленької людини». Кожен власник нафтового бізнесу в країні, який володів бодай трьома свердловинами