Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

— Ну і давай його сюди!

Черговий безпомильно вибрав серед рядів кнопок на панелі перед собою потрібну, зняв чорну як ебоніт телефонну трубку, запитав у неї:

— Чуєш, де там у нас Горілий сидить?

Пауза.

— І як?

Коротка пауза.

— Нічого, виводь із речами. Мамка по нього приїхала, — і не стримався — додав: — Цицьки зара’ дасть!

Андрій Шпола під це діло радісно розірвав заяви навпіл.

Потім — іще раз.

Вмурований у казенну стіну годинник показував по дев’ятій — час, коли починала набирати обертів життєва активність не лише Конотопського міського відділу міліції, а й міських, районних та міськрайонних, а також — лінійних міліцейських відділів і відділів по всіх містах, містечках і навіть селищах України. Цим робота конотопської міліції не відрізнялася від роботи, яку виконували їхні колеги в Шостці, Шепетівці, Стороженці, Єнакієвому, Джанкої, Ніжині, а тим більше — в Києві.

Від дев’ятої вечора і до першої ночі міліцейські камери попереднього ув’язнення гостинно відчиняють свої двері для алкоголіків, дрібних злодюжок, наркодилерів, котрих звозять з клубів або збирають по вокзалах, де товчеться випадковий люд, а також для іноземних громадян без документів — і навіть — із документами, які слід ретельно перевірити, аби «прокачати» темно- або жовтошкірого щодо можливості злупити з нього або з його одноплеменців-земляків викуп. Не так часто, не в такій кількості, але все ж таки починають звозити повій — не тих, які катаються в таксі від клієнта до клієнта, і тим більше — не тих, хто пасеться в кафе при готелях і саунах, більш-менш доглянутих та огорнутих ароматами хоч і недорогих, проте приємних парфумів, — а ветеранів праці: розплилих, із хворою шкірою, порепаними руками й підбитими очима, розфарбованих дешевими рум’янами, мов снігові баби нашого дитинства — буряковими шматочками, і з носами, барвою схожими на морквини. Такий вигляд мають і тридцяти-сорокарічні привокзальні алкоголічки, готові задовольнити будь-чию потребу за двісті грамів горілки та кілька гривень, і вуличні наркоманки, чия верхня вікова межа сягає максимум двадцяти п’ятьох років і які навряд чи протягнуть ще рік-два, бо починають в шістнадцять, за рік потому, як зробили перший укол, і за півроку по смерті від передозу того, коханого, котрий з тим уколом був у них першим. На панель їх виставляють дрібні наркодилери, котрі за сумісництвом стають такими ж дрібними сутенерами, за п'ять наступних років у «товару» остаточно збігає термін придатності, тому користі від таких затриманих — лише в кількості. Бо плану із затримання за добу ніхто в міліції не відміняв, його навіть часом вимагають перевиконувати. Серед такої однорідної людської маси трапляються, звісно, певні строкаті винятки, та загалом контингент настільки схожий, що в журналах реєстрації затриманих по всіх відділеннях країни можна хіба міняти імена-прізвища: рід занять лишиться однаковим.

На ранок, зазвичай до дев'ятої години, всіх випускають, як люблять жартувати самі менти, до вечора. На довший час лишаються іноземці, котрі ще не викупили себе, та молоді пацани, зловлені десь у районі вокзалу з «кораблем» коноплі в кишені, бо за них іще пару днів ітимуть мляві, але вперті торги. Так усе йде по колу, не сьогодні створеному і не завтра розімкненому.

Коли Сергія Горілого вивели з камери, двоє патрульних саме затягували до відділу чергового п'яницю. Шпола посторонився, даючи дорогу. Але затриманий, котрий іще за порогом поводився не агресивніше за мішок із картоплею, раптом, ніби відчувши, що його приперли в міліцію й зараз поведуть у задушливу камеру, до таких як сам, раптом ожив, розродився довжелезною, зітканою з матюкальних вивертів безадресною обуреною тирадою, і спробував вирватися. Молоді патрульні не змогли його втримати, і п’яниця, до всього ще й нівроку грубий, потягнув їх за собою на підлогу, мов якір — кораблі.

Кучугура, що враз утворилася між Горілим і Шполою, завадила їхній зустрічі й навіть помітно її змазала: коли Горілий обійшов гору тіл, чоловіки обійнялися не радісно та міцно, а якось похапцем, наче не зустрілися після п’ятьох років і наче один щойно не витягнув із прикрої халепи другого, а так ніби виконувався певний обов’язковий ритуал.

— Нічого не міняється, — Горілий кивнув на кучугуру.

— Без тебе — ніяк, — розвів руками Шпола.

— Ні, Андроне, хай краще все це — без мене.

Він знову кивнув на злих розхристаних патрульних, котрі без особливого успіху намагалися підняти з підлоги затриманого, марно чекаючи на допомогу збоку: всі, хто у цей час перебував у черговій частині, включно з капітаном, котрий лише кивнув звільненому Сергієві, наразившись на його погляд, стежили за потугами молодих міліціонерів з глядацьким азартом футбольних уболівальників.

— Ти як? — Шпола відзначив рубець на правій щоці, не дуже глибокий, проте помітний, але раніше цієї особливої прикмети в друга не було. — Наші подарували?

— Наші, — підтвердив Горілий. — Тільки не ваші, а імєнно наші.

Аби наочно показати, наскільки широке це поняття, Горілий зобразив руками неправильної форми коло.

Захекані патрульні радилися, що їм робити із тушею, яка розляглася на підлозі, потроху починаючи заспокоюватися.

— Він зараз засне, хлопці, — попередив Сергій.

— Я йому, блін, зараз засну… — один із патрульних відповів, навіть не обертаючись у бік порадника.

— В смислі — «наші»? — не втямив Андрій, смикнувши друга за рукав куртки.

— У прямому. Засуджений мент хоч нібито й зек, а насправді — все одно ж мент, — пояснив Горілий. — Там, де я сидів, у Мені, всі наші. Але ж порядки все одно зонівські. Ну, була історія, — він торкнувся шраму пучками пальців. — Слухай, чого ми тут стоїмо?

— Ти мені краще скажи, за яким чортом ти сюди взагалі влетів.

— А, це…

Горілий відмахнувся, і в цей час п’яний на підлозі, застогнавши, почав блювати.

— Твою мать! — дружним дуетом вигукнули патрульні.

Глядачі не менш дружно зареготали. Правда, регіт швидко захлинувся — заригана підлога чергової частини насправді нічого смішного собою не являла. Від безсилої люті один патрульний загилив затриманому носаком, що викликало новий блювотний спазм.

— Це вже щось, — зауважив Горілий. — Тепер діло буде.

— Яке ще діло? — тепер патрульний розвернувся до нього, воліючи глянути, хто ж це тут такий розумний.

— Таке, як треба. Зараз він проблюється і трошки очуняє. З ним хоч поговорити стане можна.

— На хріна мені з ним говорити? — огризнувся патрульний.

— А на хріна було його сюди везти? — парирував Горілий.

Швидкої відповіді жоден із патрульних не мав. Можливо, обоє тільки тепер починали усвідомлювати глибинну суть поставленого запитання: вони ж насправді привезли собі шматок марудної роботи, підхопивши сильно «врізаного» мужика, який нічого не зробив, крім того,