Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

З цими словами він глянув на побитого чоловіка в пуловері й на жінку, по чиїх щоках текли два струмочки, і вона не квапилася витирати сльози.

Поручкавшись із черговим капітаном, оперуповноважений карного розшуку Конотопського міського BBC Андрій Шпола взяв у нього рапорти потерпілих сержантів і вмостився з ними тут-таки, в черговій частині, на потертому диванчику.

— Нічого не вийде, — відразу попередив черговий.

— А я поки що нічого не роблю, — озвався Шпола підкреслено байдужим голосом, швидко перебіг очима списані аркуші.

У черговій частині, крім капітана, товклися ще менти в формі й у цивільному. Та, здається, перейнялися появою сищика тільки сам капітан і вусатий старшина, який примостився у кутку. Решта входили, виходили; залежно від настрою та ступеня знайомства або віталися зі Шполою за руку, або просто кивали. Хоча пригода сьогодні справді сталася не зовсім ординарна, нічого аж такого, що могло б привернути загальну увагу, не трапилося.

Дочитавши рапорти, опер покрутив їх у руках, ніби намагаючись прочитати між рядків ще щось, не приступне його розумінню, а тоді з підкресленою охайністю поклав списані аркуші собі на коліна.

— Ну? — запитав старшина.

— Яке там «ну», — відмахнувся Шпола. — Хлопці твої молоді, аби Серьогу Горілого знати. Скільки вони тут, років зо три, правильно?

— Малишев — з дві тисячі шостого. Прудник — з сьомого… Здається…

— Все одно проти Сірого — пацани, — відмахнувся Андрій. — Він же твого Прудника на раз-два зробив. Обеззброїв за всіма правилами, як у підручнику. Я тобі, коли хочеш, розкажу, як колись Горілий на даху сам Колю Вітра взяв, а Колю Вітра не знати — це вже гріх.

— Ну да, — вступив у розмову мужчина в цивільному. — При обшуку в нього «муху» знайшли, гранатомет. З одним зарядом, правда, але, як той казав, що було — те й купив.

— Коля Вітер у Чечні рік воював, — нагадав Шпола. — Причому чорт його розбере, на чиєму боці: то за федералів, то за чеченів. Одні так казали, другі — інак, але ані Москва, ані Грозний нашого Колю в розшук не оголошували. Й на такого звіра капітан Горілий попер із табельним «макаром». Проти, на секундочку, помповика… Тож у сержантів ваших шансів було — нуль.

— Якби я Серьогу особисто не знав, я б тобі, Шполо, не подзвонив, — буркнув черговий. — Закрили б його тут і оформили по повній програмі. Віриш, що він би в нас за бажання на зону повернувся?

— Нє-а, — мотнув головою сищик. — Конотоп, Гришо, місто невелике. Тому нашого брата мента тут порівняно небагато. Ну, а таких, як Горілий, взагалі з десяток… Добре, хай два.

— Шпола, він — колишній співробітник, — нагадав вусатий старшина, і це прозвучало в його вустах якось урочисто.

— Співробітник — колишній, — легко погодився Андрій. — Ментів же колишніх не бува, як кажуть у жінчиному селі. Горілий не зникне, це тобі я кажу. Або хтось із наших його впізнає, або хтось із контингенту. Так чи сяк, а до розшуку інформація дійшла б.

— Ти хочеш сказати, що ми його ось так відпустимо? — черговий капітан здивовано звів брови. — Слухай, Шполо, у нього — вторгнення в чуже помешкання, бійка в нетверезому стані, напад на працівників міліції, заволодіння зброєю, і це — лише на десятий день, що він гуляє на волі!

— Його випустили за зразкову поведінку, — нагадав Шпола. — І давайте, мужики, коли вже ми тут усі — свої люди, почнемо від самого початку. Ніякого вторгнення не було. Це, між іншим, його колишня квартира, з якої колишня жінка Сергія після вироку швиденько виписала. Може, він прийшов до неї в гості, до колишньої.

— Колишній оперативник, засуджений за перевищення службових повноважень і хабарництво, приходить після звільнення в гості на сто грамів до колишньої дружини, — підсумував старшина. — А вона викликає міліцію, бо колишній чоловік почав гасити теперішнього. Дуже мудро як на колишнього опера і вчорашнього зека, хіба ні?

— А є заяви потерпілих? Катьки, колишньої його, чи цього кнура, її нинішнього? Здається, претензій до Горілого вони не мають…

Не почувши відповіді, Шпола повів далі:

— Це, значить, відпадає. Давайте про ось ці заяви поговоримо, — він потрусив списаними аркушами в повітрі. — Сержанти Малишев і Прудник поводилися непрофесійно. Мало того, що Прудник не зняв автомат із запобіжника, так він ще допустив, аби його зброєю заволодів, нехай так, злочинець. Якщо Горілий їх усіх зробив, не факт, що цього подвигу ніхто більше ніколи не повторить. А до якогось начальства десь там нагорі вся ця історія рано чи пізно дійде. У випадку з Горілим, повір мені, це станеться дуже швидко. Я вам, мужики, зараз не про Сергія — гори він, коли вже на те пішло, вогнем зі своїми вибриками. Я вам про двох сержантів кажу. Одному — двадцять п’ять років, другому — взагалі двадцять два. В обох — жінки й діти. У Прудника, як я по ходу дізнався, скоро буде друга дитина. З міліції їх, ясно, не попруть — зараз криза кадрів, таких самих наберуть. Але крові, ви ж знаєте, пацанам попсують. Їм це треба?

Старшина поліз у кишеню формених штанів по цигарки, витяг прим’яту пачку, запхав сигарету до рота, закурив, відвернувся до вікна, за яким темнів мрячний ранній березень.

— Ну як? — витримавши ввічливу паузу, поцікавився Шпола.

— Ви там, у розшуку, ось таким чином справи й закриваєте, — буркнув старшина.

— Вірніше — не відкриваєте, — уточнив черговий.

— А для чого дурну роботу робити? — легко погодився Шпола. — Давайте чесно, мужики: у нинішньої пригоди нема перспектив для успішного розвитку. Максимум — прикрі наслідки для її учасників. Крім Горілого — а йому гірше, ніж є, вже точно не буде.

— Які пропозиції? — запитав черговий.

— Вважати те, що сталося, польовими навчаннями. Слухайте, ви що, справді гадаєте, що Серьога Горілий міг почати валити з автомата навсібіч? Та ця справа до суду не дійде, можемо замазати на ящик коньяку! Якщо судових перспектив нема — на фіга козі баян?

Черговий перезирнувся зі старшиною. Решта людей, котрі товклися в черговій частині, здавалося, не звертали на ці розмови уваги. Такі справи тут, серед своїх, обговорювалися й вирішувалися дуже часто.

— Я взагалі-то не оформив його ще ніяк… — почав був капітан.

— Давайте, мужики, зараз не торгуватимемося, — Шпола підвівся. — Взяти з учорашнього зека нема чого. Вирішувати такі речі за піхур теж якось не годиться. Всі ж знають Горілого, правда? А цю макулатуру порвемо, лади?

Капітан знизав плечима.

— Мені що, більше за всіх