Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

— Я ж казала, що без плаща ти застудишся, — сердито буркнула Дульчібелла. — Чому ти не прислухаєшся до слушних порад?

Папуга не звертав на неї уваги.

— Однак через кілька років, — провадив він, — Генджіст Ганнібал несподівано знайшов успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він помітив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І невдовзі збагнув: це означає, що люди перестали йому вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним і поважним поглядом.

— Я не розумію, — зізнався Саймон і насупився. — По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

— Дурненький хлопчику, — відказав на це Папуга, — вони існують тоді, коли люди в них вірять.

— Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати лише тому, що ти в нього віриш, — вперто стояв на своєму Саймон.

— Не тільки ти, а й безліч інших людей цього не розуміє, — сказав Папуга. — Але подумай лише: колись ніхто не вірив у паровий двигун чи в пароплав, правда ж? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава — і тоді… р-р-раз!

— Гримить! — озвалася Дульчібелла.

— А потім парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Так само було і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але коли люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! — і їхня популяція зникла.

— О, знову гримить! — скрикнула Дульчібелла. — Може, зайдеш всередину чи так і стирчатимеш під блискавками?

— Ой, та помовч уже ти! — роздратовано кинув Папуга. — Краще візьми і сплети собі щось.

— Що-що? — перепитала Дульчібелла.

— Нічого! — відказав Папуга.

— Добре, я сплету запинало! — промовила вона. — Я завжди хотіла мати запинало!

— Невдовзі справи пішли геть погано, — повернувся до розповіді Папуга, — і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося лише чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ніде ні за які гроші — це жахливо! І все це тому, що не залишилось нікого, хто б у них вірив.

— І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? — зацікавлено спитала Пенелопа.

Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і таємничо прикрив дзьоба крилом:

— Він заснував нову країну і назвав її Міфологією… — прошепотів хрипкувато.

— І де ж вона? — поцікавилася Пенелопа.

— І як усе вирішилось? — запитав Пітер.

— Чекайте, чекайте, — сказав Папуга, — на все свій час!

— Ти бува не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? — гукнула Дульчібелла.

— Ні! — люто відповів Папуга. — Не бачив!!! — він пройшовся вгору-вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.

— Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково. Він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля. Спустившись туди просто з цікавості, він побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим острівцями. І раптом зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане таким маловірним і таким перенаселеним, що не залишиться місця навіть для справжніх тварин. То що вже й казати про міфічних істот? Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх замовлянь облаштував свою країну і зробив її придатною для життя, навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що вціліли на той час, спустилися в печеру, отримали свій острів або клаптик моря і зажили щасливо… Бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, — Папуга замовк, витер сльози і гучно висякався.

— Я ж тобі казала, що ти застудишся! — крикнула Дульчібелла. — Ти чуєш мене чи ні? О Боже!

— Наш уряд, якщо його можна так назвати, — продовжував Папуга, — складався з трьох великих книг (я казав, що книги ці вміють говорити) і Генджіста Ганнібала Джанкетберрі. Це був дуже добрий, чесний і справедливий уряд. Як я вже згадував, мене призначили хранителем слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, який живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі жахливого сноба із закордонним паспортом, «роллс-ройсом» і всякою всячиною. Але він тримав мене в курсі щодо найсвіжіших подій на Далекому Сході. Хоч би там що було, ми повернулися з цієї подорожі додому… і відгадайте, що там застали?

Діти мовчали, затамувавши подих.

— Ми застали, — сказав Папуга таємничим, урочистим і сумним голосом, — ось що: повстання василісків. І це ще не все — повстанці викрали наші три великі книги. Ви можете уявити щось жахливіше, небезпечніше і загрозливіше?

— Ні! — заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.

— Я теж, — погодився він.

— Але, будь ласка, — попросила Пенелопа, — перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?

— Так, Папуго, будь ласка! — підхопили брати.

— Добре! — погодився Папуга. — Що ж, повинен зізнатися, хоча ми, жителі країни Міфології, сповідуємо принцип «живи сам і дай жити іншому», проте, мушу визнати, що насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні — такий їхній загальний портрет. До того ж неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з тулубом півня, хвостом дракона, а замість пір’я — луска. Зазвичай луска у них різнобарвна — і червона, і золота, і зелена, якщо хочете знати. На мій погляд, це надто крикливо і вульгарно.

— А навіщо вони дихають вогнем? — спитав Пітер.

— Я не знаю цього достеменно, — відповів Папуга. — Мабуть, вони просто щось таке собі придумали, але насправді це досить небезпечно, повинен вам сказати. Генджіст Ганнібал хотів збудувати для них спеціальний вогнетривкий замок — і хай би вони у ньому жили. Перше своє житло василіски спалили дощенту через двадцять чотири години після того, як заселилися. І тепер вони мешкають у замку Г. Г., звикаючи до життя у замкненому просторі, поки господар не переселить їх у Кришталеві печери. Але мені здається, що вони і цей дім урешті-решт спалять на попіл.

— То вони такі небезпечні, що страшно бути з ними поряд? — спитала Пенелопа.

— Ні, якщо контролювати їхню чисельність, — відповів Папуга. — Ми ніколи не допускаємо більше десяти дюжин[4] одночасно в одному приміщенні.

— Але як це вам вдається? — спитав Саймон.

— Це передбачено одним із наших законів, — відповів Папуга, — скільки має бути єдинорогів, скільки мандрейків, скільки василісків і так далі. Ми змушені були це зробити, інакше ці істоти витіснили б нас. Бачте, це єдиний спосіб зберегти сталу чисельність жителів Міфології. Уявіть собі, ці василіски постійно силкуються добитись зростання своєї популяції, завжди звертаються до Г. Г. зі