Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

— Як-як! — відповів Папуга. — Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не варто шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, книги, що лунають, вони абсолютно не схожі на ваші нудні старі звичайні книжки — наші книги вміють розмовляти. Одна з них — це Велика книга чарів, друга — Книга цілющих трав Гепсібара і третя — Великий словник. Я вивчав словник, і тому став хранителем слів.

— Але все-таки, що це все означає? — запитала Пенелопа.

— О, — промовив Папуга, — мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, чи знаєте ви, скільки слів в англійській мові?

— Ні, — відповіла Пенелопа.

— Сотні, — припустив Пітер.

— Ні, мабуть, тисячі, — виправив його Саймон.

— Майже вгадали. Якщо ж точніше — в англійській мові є понад двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають одні й ті самі слова день у день.

Раптом очі його наповнилися сльозами, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.

— Отже, — говорив Папуга тремтячим від зворушення голосом, — як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?

— І що ж із ними стається? — перепитала Пенелопа, широко розплющивши очі.

— Якщо про них не дбати і не провітрювати їх, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні малесенькі створіння, — пояснив Папуга. — У цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сідати і перечитувати вголос весь Словник, від початку до кінця, щоб переконатися, що кожне слово як належить промовлене. Але впродовж року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо одного разу на рік недостатньо, щоби порятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, на сторінках.

— Час втікає, — несподівано озвалася Дульчібелла.

— Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? — сказав Папуга і зиркнув на неї.

— Я вже перестала ображатися, — сказала Дульчібелла. — Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.

— І що ти хочеш сказати, коли постійно це повторюєш? — роздратовано спитав Папуга.

— Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і вислуховувати твої безкінечні лекції про слова, — відказала павучиха. — Ми маємо надолужити згаяний час. Пам’ятай — у нас багато роботи.

— У нас багато роботи, у нас багато роботи — як мені це подобається, — роздратовано сказав Папуга. — Усе, що ти робиш цілими днями, — сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, тому мені не залишається нічого, окрім того, що усім керувати, усе робити, ухвалювати важливі рішення, демонструвати найвищі прояви розуму та відваги…

— Думаю, це було не надто розумно — запроторити нас обох у вигнання, — перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. — Я не бачу в цьому нічого, що можна було б назвати розумним. Нічогісінько.

— Так-так, правильно, звинувачуй мене, — скрикнув Папуга. — Але звідки я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Звідки я міг знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий пакунок і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це тобі вельми властиво), що я допомагав василіскам захопити тебе… Тебе, дурнувату пристаркувату співучу павучиху, тебе…

— Я образилась! — зойкнула Дульчібелла і знову заплакала. — Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, за один лише день, встиг зробити це двічі.

— О так, так, — втомлено погодився Папуга. — Пробач, будь ласка. Зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, коли ми повернемось додому.

— Обіцяєш?

— Авжеж, обіцяю, — роздратовано сказав Папуга.

— А може, ти подарував би мені до пирога з мухами ще суфле з коників-стрибунців? — улесливо спитала Дульчібелла.

— Ні, оце вже ні, — відмовив Папуга.

— Ну і нехай, — зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.

— А що це за історія з жабами? — спитав Пітер, заінтригований почутим.

— І з василісками, — вигукнула Пенелопа. — Хто це такі?

— Що вони захопили? — спитав Саймон.

— І звідки ви втекли? — не вгавала Пенелопа.

— Тихо! — скомандував Папуга. — Тихо, тихо, тихо.

Діти притихли.

— А тепер, — сказав Папуга, — насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.

Саймон поквапливо витяг кишеньковий ніж, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.

— Дякую, — сказав Папуга, поважно вийшовши і вилізши на вершечок клітки.

— Не хотілось би, щоб ти там застудився, — зауважила Дульчібелла. — Ти ж не взяв свого плаща.

Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась на одне око, поки він дерся нагору, й обвів поглядом дітей.

— Отже, — сказав він нарешті, — ви хочете отримати відповіді на всі ці запитання, чи не так?

— Так, просимо, — сказала Пенелопа.

— Чи можу я вам довіряти? — спитав Папуга.

— Звичайно, можеш, — обурився Саймон.

— Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз, — страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова — ані пари з вуст.

Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм розповість Папуга, вмостились довкола клітки і приготувалися слухати.

Розділ ІІ. Поїзд до країни Міфології

— Отже, — почав Папуга, — це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив своє чародійське навчання. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож немає нічого надприродного в тому, що саме він був найкращим серед студентів, пройшов навчальний курс із найбільшими успіхами й отримав, крім інших відзнак, орден Мерліна.

— Це що, найвища нагорода? — спитала Пенелопа.

— Цей орден засвідчує, що його власник — майже такий самий вправний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал завершив Університет магії з відзнакою і нагородами (серед яких були і три книги, про які я вже згадував, а також шпилястий капелюх і чарівна паличка), старий учитель попросив його обрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На ту пору країна кишіла нікудишніми чародіями, усі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. Після довгих роздумів Генджіст вирішив присвятити себе вичаровуванню міфічних істот, бо в ті часи ніхто цього ще не робив.

— Які це «міфічні істоти»? — прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

— Нереальні, уявні, наприклад, морський дракон, — прошепотів Саймон у відповідь.

— Невдовзі, — вів далі Папуга, — коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся у русалки, кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найкращим спеціалістом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії чотириногих бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належне. Професійні ревнощі — ось головна причина, — Папуга замовк, заліз дзьобом під крило, витяг мініатюрну золоту