Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом і накрите чудовою ковдрою ручної роботи, зшитою з малесеньких різнобарвних клаптиків шовку і парчі; маленький обідній столик із кріслом епохи короля Луї; елегантний засклений сервант, а в ньому — дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике — на всю висоту клітки — дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще — дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч — клавесин із палісандрового дерева.

У шезлонгу невимушено розвалився папуга — теж незвичайний, діти такого ніколи не бачили. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє і рожеве пір’я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов коштовне каміння. А ще у нього був великий гладесенький, вигнутий донизу дзьоб — такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з антрациту, і блискучі барвінкові очі. Але найдивовижнішим усе-таки було пір’я, бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір’їна стирчала і кучерявилась, мов шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, на якому щойно розпустилися всі пуп’янки. На голові у нього була зелена шовкова шапочка з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому — ще одна клітка, але мініатюрна, завбільшки з наперсток, а в ній — блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий — папузі.

— Ага, ось воно що, — сказав Пітер.

— Воно? — перепитав папуга й обурено виструнчився. — Воно?

— Це папуга! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— Так, це просто папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, — розчаровано буркнув Саймон. — Чому ми не здогадалися про це раніше?

— А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! — промовив папуга так голосно й сердито, що діти замовкли. — Послухайте-но, — продовжив він лагідніше, привертаючи до себе увагу. — Так, я й справді просто якийсь нікчемний елітний представник папужого роду. Хіба цього не досить, щоб взяти мене на глум?

— Пробач, — зашарілася Пенелопа. — Ми не хотіли тебе образити.

— Проте образили, — насупився папуга.

— Але ж ти папуга папугою, хіба ні? — вигукнув Пітер.

— О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки на тему «про папуг». Я не простий папуга, я — Папуга з великої літери.

— Пробач, але ми тебе, здається, не зрозуміли, — сказала Пенелопа, ніяковіючи.

— Будь-хто чи, радше, будь-який папуга може бути просто папугою, — пояснював він, — але я — Папуга з великої літери. Ініціали промовляють самі за себе.

— Ініціали? Які ще ініціали? — здивовано запитав Саймон.

— Мої, — відповів папуга. — Які ж ви ставите безглузді запитання — на диво безглузді.

— То що за ініціали? — допитувалася Пенелопа.

— Вам буде нелегко їх запам’ятати. Отже, слухайте: мене звати Персіваль Арчібальд Патрік Ульріх Герберт Артур.

— Ось як! Справді, перші літери складають слово «ПАПУГА»! Які гарні ініціали! — радісно прощебетала Пенелопа.

— Дякую, — скромно погодився папуга. — Ось чому я не просто папуга, а Папуга з великої літери. Можете так і називати мене — Папуга.

— Дякую, — сказала Пенелопа.

— А тут, — він промовистим порухом крила вказав на малесеньку клітку, — ось вона, Дульчібелла, мій співучий павучок.

— Привіт, — сказали діти.

— Привіт, — відповіла Дульчібелла.

— Привіт, — приєднався Папуга.

— Мушу визнати, — розважливо промовила Пенелопа, — що тепер я розумію, чому ти Папуга з великої літери. Тобто, звичайно, я не хочу видатись грубою чи ще щось таке, але ти справді розмовляєш набагато краще і більше, ніж звичайні папуги. Я маю на увазі, ти говориш значно розумніше. Розумієш, про що я? Тобто видається, ніби ти тямиш, про що говориш, а звичайні папуги — не тямлять.

— Так і є, — відповів папуга. — Але, як ви думаєте, чому звичайні папуги не знають, що говорять?

— Чому ж? — поцікавився Саймон.

— Бо вони все повторюють за людьми. А це найгірший спосіб навчання.

— Припустимо. А як же вчився ти? — запитав Пітер.

— Я вчився за словником, — гордо відповів Папуга.

— За словником? — недовірливо перепитала Пенелопа. — Як же ти міг навчитися за словником?

— А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх, папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться від людей — і тому не знають, що говорять, оскільки люди ніколи нічого їм не пояснюють.

— Я ніколи про це не думав, — зізнався Пітер.

— Який розумний, здоровий, нормальний, інтелектуальний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати «Люба Поллі», якби знав, що це означає? — запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. — Який порядний, чесний, скромний, сором’язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх «Попка-дурник», якби знав, що це означає?

— Ну, в такому світлі все це справді виглядає жорстоко, — замислено сказала Пенелопа.

— Так, — погодився Саймон, — так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: «гав-гав», «вава», «кака» і всяке інше.

— Саме так! — тріумфально вигукнув Папуга. — Ну яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати «му-му», якби знала, що це означає?

— Кожного представника чого? — спитав Пітер.

— Він має на увазі корів, — відповів Саймон, який краще за брата знався на складних і довгих словах.

— Ні-ні, — говорив далі Папуга, — єдиний спосіб навчитися розмовляти — це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.

— Як же словник міг тебе виплекати? — засумнівалася Пенелопа.

— Там, звідки я прибув, це можливо, — запевнив Папуга. — Словник — найбільша наша книга, поряд із Великою книгою чарів і Книгою цілющих трав Гепсібара.

— Боюся, я знову нічого не зрозуміла, — сказала Пенелопа.

— Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, — сказав Папуга, — до того ж нетямуща, непослідовна і легковажна.

— Не думаю, що тобі варто знову говорити грубі слова й ображати людей, — зауважив Пітер, який хоч і половини не зрозумів, проте відчув, що слід заступитися за сестру.

— Ображати? — щиро здивувався Папуга. — Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів. Це моя робота.

— Кидати слова на вітер? — спитав Саймон. — Як це?

— Він — хранитель слів, — несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. — Це дуже важлива робота.

— Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, — Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.

— Вибач, — зайшлася павучиха плачем. — Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки старалась…

— Може, ти вже замовкнеш? — гаркнув Папуга.

— Аякже, неодмінно, — відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і взялася пудрити носика. — Так і знай: я образилася.

— Образилась вона, — буркнув Папуга. — Типова жіноча поведінка.

— А що означає «кидати слова на вітер»? — спитав Саймон.

— І як розуміти