Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Уся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай несприятлива для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на знахідку. Це був звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий пакунок розміром приблизно три фути[3] заввишки і два завширшки, перев’язаний пурпуровою мотузкою. Щось схоже на старовинний вулик.

— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі пакунок. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило, навіть коли вона приймала ванну.

«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки встигла вона це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тоненький, ніжний, мелодійний голосок, ніби відлуння маленького дзвоника на шиї у ягняти.

— Ой, замовкни вже зі своєю прабабцею і морською хворобою, — промовив голосок роздратовано. — Мене нудить так само, як і тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим навігаційним здібностям. Залишилося тільки зачекати, поки хтось нас визволить.

Пакунок, вирішила Пенелопа, був усе-таки замалий, щоби там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох, проте, без сумніву, звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно і захотілося покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містичній історії. Вона розвернулася і побігла до парасолі, де спали хлопці, навіть не здогадуючись про пригоду, яка розпочалася вже цієї хвилини.

— Пітере, Саймоне, прокидайтеся, вставайте! — тихенько гукала Пенелопа і штурхала хлопців. — Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

— Що таке? — запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Які ігри в таку спеку?

— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Чуєте? Вставайте! Я знайшла щось над-надзвичайне по той бік коси.

— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.

— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Величезний пакунок.

— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього треба було нас будити?

— І справді: що в цьому надзвичайного? — погодився Саймон.

— Хм, нічогісінько, якщо вам доводилось чути, щоб пакунок розмовляв, — ущипливо відповіла Пенелопа. — Мені, наприклад, такого ще не траплялось.

— Щоби пакунок розмовляв? — вигукнув Пітер уже зовсім не заспаним голосом. — Тобто якийсь пакунок розмовляє? Мабуть, це тобі почулося. Напевно, ти перегрілася на сонці.

— Жартуєш? Пакунки не можуть розмовляти, — підтримав брата Саймон.

— Ні, я не жартую і не перегрілася на сонці, — сердито промовила Пенелопа. — Я кажу правду: він розмовляє двома голосами.

Хлопці здивовано витріщились на неї. Було очевидно, що вона не жартує, як і те, що з її самопочуттям усе гаразд.

— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не почулося?

Пенелопа аж тупнула ногою з досади.

— Звичайно, впевнена, — сердито прошипіла вона. — Які ж ви обоє дурні! Це пакунок із двома голосами всередині, вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, можете пересвідчитися самі. Але для цього вам доведеться піти зі мною.

Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить голову, — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Піднявшись нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:

— Ш-ш-ш… — тоді лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.

Уявіть собі, три голови — одна білява, друга чорнява і третя руда — здіймаються над вершечком дюни, біля підніжжя якої лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, діти вражено дивляться на пакунок, а звідти лунає пісня на два голоси:

О місячна морква! Із неї пиріг

Потішить усіх і розрадить усіх.

Свиня у хліві чи корова у яслах —

Усі дуже люблять, їдять дуже ласо

Той добрий, солодкий, чудовий пиріг.

О місячна морква! Із неї вам тортик

Порадує серце, наситить животик.

Усім — віслюкам, і конячкам, і поні —

Смакує і в стійлі, і на припоні

Той свіжий, солодкий, смачнесенький тортик.

О місячна морква! Із неї бісквіт —

Єдиний такий на цілісінький світ!

Чи голуб, чи півень — кого не візьми,

І взимку, і влітку, і восени

Їдять залюбки той пухкенький бісквіт.

— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!

— Неймовірно, — визнав Пітер. — Як думаєш, що це може бути? Двійко карликів?

— Це мали б бути якісь д-у-у-уже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.

— Ми не знатимемо, що це таке, поки не зазирнемо всередину, — тверезо оцінив ситуацію Саймон.

— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.

— Здається, вони згадували про порятунок, — відповіла Пенелопа.

— Добре, зараз спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, вони ж говорять англійською.

Широко ступаючи, він спустився з піщаної дюни і підійшов до пакунка, який, не звертаючи на нього уваги, співав собі далі:

О місячна морква! Із неї варенняДарує мені доброту і натхнення! Столітній дідок і маля у візочкуНе можуть прожити ні дня, ні деньочка, Без цього небесно-смачного варення!

Саймон делікатно кахикнув.

— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…

О місячна морква! Яка з неї юшка! Лиш сьорбнеш — і враз червоніються вушка!І квочка на сідалі, качка в ставкуОбожнюють страву гарячу таку: Смачну, запашну і наваристу юшку.

— Пробачте, будь ласка, — повторив Саймон голосніше.

Запала тиша — пакунок перестав співати.

— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок, майже пошепки.

— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…

— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — крикнув Саймон на все горло. — Скажіть, ви хочете, щоб вас розпакували?

— Бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «так!»?

— О, так, так, — промовив тоненький голосок. — Ми вже так довго сидимо в темряві.

— Чудово, — підсумував рипучий голос. — Ну, що ж, ми люб’язно дозволяємо нас розпакувати.

Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишеньковий ніж, обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом взялися розгортати папір.

Знявши папір, діти побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими рослинними візерунками.

— М-м-м… Хочете — ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? — запитав Саймон.

— Чохол? — обурено перепитав рипучий голос. — Ти, дурнику, сказав «чохол»? Це не чохол! Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, пошитий зі справжнього шовку тутового шовкопряда — ось що це таке.

— Ой, — знітився Саймон, — пробачте. Але що би це не було, може, все-таки краще його зняти?

— Так, авжеж, — погодився рипучий голос. — Будь ласка, не шкодуйте зусиль, щоби провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось схоже на складену петлю — Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. Під ним виявилась велика округла золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу — вона була обставлена зсередини надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедра,