Оксана Лущевська - Інший дім

Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.

«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.

Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в ме­не каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.

— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!

Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.

— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!

Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.

— Ти здурів! Що ти робиш? — верескнула я й відчула, як гаряча цівочка побігла з носа.

«Невже кров?»

Я втерлася рукою. Так, на пальцях червоніла кров.

Я завжди боялася крові. Врізавши пальця, біліла й відверталася, поки Артем ліпив мені пластир на ранку. Не могла навіть зиркнути на те місце... Якщо в кіно показували якусь бійку, я заплющувала очі...

Відвернутися від цих двох я не могла. Це було далеко не кіно.

У голові знову запаморочилося, усе завертілося, я хотіла бігти, але ноги не слухалися. Ще мить — і впаду. Я безсило сперлася обома руками на залізну стінку кіоску.

— Чюєш ти, дура, не жмися, — другий різко смикнув мене за плече. — Гані сюда бабки!

— У мене немає грошей... Хлопці, у мене немає грошей! — заскімлила я. — Немає, ось, — я вивертала по черзі кишені джинсів, куртки, светра... — Ось, ось...

Я хотіла, щоб вони швидше мені повірили, розвернулися й пішли геть. Я казала правду: у мене не було грошей. Кілька гривень на проїзд — ото й усе.

— Бабло давай! Чюєш, як брєше? — гаркнув товстіший. Його обличчя пашіло. — Немає грошей...

— Зачєм ти в магазин ішла, дура? — раптом дав мені стусана інший. — Не жмися! — я відлетіла від залізної стіни просто до рук товстішого хлопця. — Давай сюда бабки!..

Мені хотілося заверещати, щоб мене хтось почув і врятував. Адже там, на вулиці, там, де ліхтарі, хтось мав би бути.

Мені не вистачало повітря.

— Хлопці, я... ... Хлопці, в мене... немає...

— На магазин, тіпа, бабки є, — сказав нижчий. — А нам немає!

— Так-так, — задихалася я. — Та-ак.

— Шо, жмешся? Для друзєй бабла жалко, га? — підтримав його товстіший і штовхнув мене на нижчого. — Не жмися, чуєш?

Вони по черзі штовхати мене, немов іграшку.

Світ хитався. Туди-сюди.

В голові промайнув ролик з новин про дівчинку, яку побили однокласники. Теж Артемове перемикання каналів. Сама я б ніколи не дивилася такої ­передачі. Мені згадалося її налякане обличчя.

Сюди-туди.

Невже я схожа на неї?

Ні, зараз вони мене відпустять.

Усе довкола вертілося так, як в дитинстві на каруселі. Вікна, будинки, дерева, лавка, кіоск... Буває, дуже хочеться зійти з каруселі... А вона, як на зло, не зупиняється. Навпаки, набирає швидкості, швидкості, швидкості — і раптом стає дуже страшно, що карусель ніколи не зупиниться. Шлунок зводить. Бігають мурашки. Волосся стає дибки. Та карусель усе крутиться й крутиться...

Туди-сюди.

Сюди-туди.

У тій навіженій крутанині я не могла оборонятися. Вони не били мене кулаками, ні. Вони просто штовхали. Швидко. Їхні стусани відчувалися усім тілом. Дивно, я встигала відчути не тільки силу їхніх рук, але й те, що в одного руки були спітнілими, а в ін­шого — холодними.

— Дура!

— Жмотіна!

— Дура!

Я не знаю, скільки штурханів я отримала, доки нарешті з мене вирвався дикий крик:

— Мамооооо! Артемеееееееееееееееее! Мамоооо!

— Що ви робите? Ви!!! Що ви робите? — почувся чийсь голос.

— Ану припиніть! — інший голос.

Хлопці раптом відпустили мене. Просто посе­­­­­­ре­ди­ні чергового штурхана. Обидва шуснули за будинок. Заховалися в темряву прохолодного вечора.

Крутилася голова.

Туди-сюди.

Крутився світ.

Сюди-туди.

Я не втрималася на ногах і сповзла донизу, далі сіла на асфальт. Якимось дивом я стримала сльози, лишень схлипувати починала дедалі голосніше.

Біля мене стояли середнього зросту чоловік і вищий за нього стрункий хлопець. Гостре підборіддя нагадувало трикутник. Його в’язана смугаста хіпанська шапка була натягнута мало не по самі очі. З-під неї стирчало темно-русяве волосся.

«Зелений, жовтий, червоний, — я переводила очі зі смужки на смужку. — Червоний, жовтий, зелений...»

— Допомогти? — хлопець подав мені руку. Він мав дуже приємний голос. Глибокий і тихий.

Я кивнула, несміливо оперлася і встала. Потому він відразу сховав тонку руку в кишеню спортивного светра.

— Ти їх знаєш? — звернувся до мене чоловік.

— Ні.

— А ти? — він подивився на хлопця.

— Ні.

Мої джинси були брудні. Руки теж. Коротке світле волосся розтріпалося й стало схоже на квач, умочений у воду. З носа юшила кров.

— Тримай, — чоловік дістав із кишені носовичка. — Обітрися.

Руки дрижали. Я взяла хусточку й швидко приклала її до носа.

— Де ти живеш?

— На Градинській.

— На Радунській? — перепитав чоловік.

— Ні, на Градинській.

— Максе, це поблизу Радунської? — чоловік дивився на хлопця. Той замислився й ще більше насунув шапку на очі.

«Зелений, жовтий, червоний...» — знову пробігло мені в голові.

— Мабуть десь там, — він махнув рукою. — А чим ти зазвичай їздиш?

— 73, 173... — відповіла я. — З Оболоні. Чи Петрівки. А ще... — я трималася за голову і не могла зібратися з думками.

— Ходімо запитаємо на зупинці, як тобі дістатися Радунської, — сказав чоловік.

— Градинської, — поправив його хлопець.

— Ну так.

Я йшла збоку біля них — моїх випадкових рятівників.

Хлопець, Макс, зовсім не дивився на мене. А я не зводила з нього очей, крадькома. Напевне, в нього мала бути гарна усмішка. Він мав тонкі вуста й білі зуби. Раптом захотілося, щоб він усміхнувся. Але згадавши про свій жахливий вигляд, я обірвала такий перебіг думок.

«Червоний, жовтий, зелений...» — знову крутилося мені.

— Вони нічого в тебе не вкрали? — запитав чоловік.

— Ні.

— А що хотіли?

— Гроші, — відповів за мене хлопець. — Що неясно? Чого їм ще хотіти?

— Мало чого? Телефон, сережки, — вів далі чоловік, — каблучку. Маєш коштовності? — глипнув на мене.

— Так, маю, але не зовсім коштовності. Моя мама... сережки... — я торкнулася кінчиків вух. Однієї сережки не було. — Сережки! — оговталася я. — Немає