Оксана Лущевська - Інший дім

гри до мене підійшли дівчата зі шкільної газети, наші місцеві кореспонденти. Висока й середня на зріст, руда. Перша клацнула на телефон мою незадоволену фізіономію. Друга почала ставити якісь дурнуваті запитання. Що, питала вона, на мою думку, могло вплинути на негативні результати гри.

— Говори сюди, Арчі, — показувала на телефон.

Мені хотілося її послати подалі. Та якби я так зробив, то наступного дня мене зустрічав би на порозі школи сам директор. Мені й так доволі часто від нього перепадало: промивав мені мізки через те, що він колись вчився на фізрука.

— Що вплинуло на програш «Бурих ведмедів»? — кореспондентка не вгавала. — Що стало на шляху до перемоги?

— Ну, мабуть, новий майданчик, чи може... — я шукав слів, хоча на язику вертілися самі грубощі.

— То що? Арчі? — шипіла вона.

— Не знаю, — зам’явся я. — Не знаю... — хоча мені раптом дуже захотілося сказати, що то Польчина провина. Адже вона — мій талісман!

Моя поразка — Польчина вина!

Що її вкусило?

Де вона, та Полька?

Мабуть, чекала на мене в коридорі. Ні, я їй скажу, що так не робиться! Дуреписько! А щоб його... Мала коза!

Та рятувало одне: неподалік стояла Аліна, і мені не хотілося аж так кипіти. Перед Аліною треба триматися. А от Полька своє відгребе! Хай-но я тільки вийду з цієї зали! Хто так робить? Сама про НБА торохкотить, а потім підставляє мене...

Коли нарешті навіжені кореспондентки забралися геть, до мене підійшла Аліна. Я спробував усміхнутися, вдати, що все окей.

— Арчі, не парся, — сказала вона, її зелені очі засяяли, як блискітки на її кофті.

— Ну його, — я махнув рукою. — Що вже проце?

— Ти поспішаєш? — трохи зашарілася вона.

— Нннн... нііі, — мені знову стало ніяково. — А що? —я планував знайти сестру й не знав, як Аліні про це сказати. Не хотів, аби вона зараз же сказала «па» й пішла додому з кимось із наших, наприклад, із Федотом. Та понад усе в такій ситуації я не хотів, щоб вона вважала, що я няньчуся зі своєю малою.

— Я думала, — Аліна підійшла до мене, — може, ми подивимося щось разом? Ти любиш кіно? У мене є кілька нових дисків.

— Питаєш!

— Я живу неподалік, — сказала вона. — Мої батьки сьогодні не вдома. То що?

Аліна мене запрошувала?

Мене?

Як я міг їй відмовити?

Йти до Аліни додому?

— Зараз, пару сек, — я підійняв вказівний палець. — Ти зачекаєш?

— Так, я поки піду переодягнуся, — відповіла Аліна, усмішка грала на її обличчі.

— Супер!

Я вийшов у коридор. Роззирнувся.

— Полько! — гукнув я. — Поль!

Я позаглядав усюди, вийшов на вулицю, гукнув. Полі не було. Я стояв ні в сих, ні в тих.

— То що? — почув із-за спини.

Аліна з’явилася в дверях, вже перевдягнена в куртку і джинси.

— Йдемо?

Я вагався. Що ж робити з Полькою? Куди вона поділася? Зрештою, я вирішив, що вона не дитина і спокійно може дістатися додому без мене... напевно, саме так вона й зробила. Чого б ні?

— Арчі?.. — Аліна знітилася. Кутики її вуст опустилися. — То йдемо до мене?

Поглянувши на її розгубленість, я махнув рукою, мовляв, ну тебе, Полько. Не зараз!

— Йдемо! Йдемо, я в роздягалку — і назад. Чекай тут.

Коли я увійшов, Федот вовком глянув на мене. Я добре знав, що йому подобалася Аліна. Але вона вибрала мене.

Жека простягнув свою п’ятірню.

— Прорвемося, друзяко, — сказав він, бо Жека розумів, що нашу поразку я зарахував собі.

Жека — ще той пацан. З ним можна розробляти будь-яку стратегію. Федот теж нічого, але між нами стоїть Аліна. Тому в грі ми — команда, а в реалі — суперники.

Через хвилин десять я йшов з Аліною до неї додому. Ось вона. Її долоня майже біля моєї... Її плече близько-близько... Що мені робити — взяти її за руку? Чи краще покласти їй свою на плече? Обійняти?

Але як? Що вона подумає? Ні, краще стриматися. Чи все ж таки варто?

Я дивився на свою грубезну руку, на тендітну дівчину поруч і думав, що коли доторкнуся до неї, її тонке плече, розкришиться мов порцеляна.

Я не знав, що я почував до Аліни. Здавалося, при ній із «бурого ведмедя» я перетворювався на боязке ведмежа, на незграбного Балу, який топтався довкола її постаті, ніби циркач-новачок.

Торкнутися її чи ні?

Аліна щось розказувала про фільми, які вона припасла. Просила мене обрати. А я почувався так, наче в моїй голові щось перемкнулося, і блискітки її кофтини, яка виглядала з-під куртки, зовсім засліпили мені очі.

Поля

Я вирішила запитати когось про автобусну зупинку.

Озирнулася — на вулиці пусто.

Куди ж іти?

Я зазирнула за кіоск.

Вдалині світилося. Ага, якщо я пройдуся по цій вуличці, то дійду до супермаркету, саме там, де ми виходили.

Я подалася навпростець. Знову через двір. Краєм ока помітила двох хлопців, які сиділи на лавці й лузали насіння. Один був товстим і широкоплечим, мав темне волосся й великі щоки. Інший — середнячок. Білобрисий і червонощокий. Вони дивилися на мене, проводжали очима.

Що їм треба?

Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.

Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.

—  Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.

— На Радунській?

— На Градинській!

— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.

— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.

— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.

«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.

— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?

Моє серце підскочило аж до горла.

Що їм треба? Що їм треба?

— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.

Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.

Майже стемніло.

Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.

«Тьомо, де ти?»

— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.

Мені хотілося бігти.

Бігти!

Бігти!

Чого вони