Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

тарілки, прикритої папером, просяклим гірчицею і оцтовим маринадом. Страва сприяє філософській рефлексії, але якщо з’їсти трохи забагато, то почнеться депресія.

На розі Москва тейр і Дейкан утцо знаходиться мій улюблений м’ясний магазин. Я згадую про нього, як тільки подумки повертаюсь у дитинство. А там — ідеально просмажена гурка, вмочена в гірчицю, вприкуску з маринованим перцем. Вона смакує, ніби якесь славне тістечко з чаєм у якомусь художньому творі. Згадана гурка при цьому не запускає машину інших можливих спогадів, не перетворюється в імпульс для написання якогось багатотомного епосу, бо і не знати насправді, що можна тут більше пригадувати: магазин на розі Москва тейр і Дейкан утцо вже поза часом — як поза втраченим, так і поза віднайденим. Я бачу тільки 49-й автобус, що проїжджає кожні десять хвилин, і якщо він з’являється у вікні магазину вже втретє, це означає, що я знов завис у власних думках, стоячи біля гурки. Вже навіть не пригадаю, які саме думки так захопили мою голову.

А як би хотілося, щоб цей магазин існував вічно — ось моє скромне розуміння безсмертя. Час не настає, не завершується, смерть не приходить, я заходжу в магазин на розі Дейкан і Москва, замовляю гурку з гірчицею, червоним перцем, корнішоном та хлібом, і життя триває, життя — прекрасне. Не ясно, котрий на дворі рік, і цим не треба перейматися — поспішати нікуди, майбутнє не має найменшого значення. Нехай 49-й автобус проїжджає біля вікна нескінченну кількість разів. Як не крути, але котрогось дня цей м’ясний магазин таки зникне, тому бодай зараз, коли про нього пишу, тим самим рятую його від непам’яті.

Ще десь тільки на базарчиках, таких, як на Бошняк тейр або на другому поверсі ринку на Вамгаз кюрут, можна собі до гурки взяти склянку пива або чарку грушевої паленки, але це вже останні бастіони. А колись, пам’ятаю, в усіх магазинах з вивіскою «Гуш, Гентешару» продавались дешеві малі стограмівки з черешневою, абрикосовою або грушевою паленкою, звичайно, не крутих фірм типу «Zwack» або «Vilmos», а таких, які п’є пересічний угорець за обідом у м’ясному. Прекрасно це пам’ятаю, бо й сам колись купував такі пляшечки до курки, панірованої в капусті, у м’ясному магазині, що на Варошгаз утцо, неподалік Ференціек тере, у самому центрі міста. Цей магазин для мене другий у списку, в ньому різники ще повільніші, ніж на Дейкан утцо. Вони ще більш флегматично підкидують своїми здоровезними руками шмати свинячої грудинки або підгорля, тим самим демонструючи нерішучим старшим жіночкам, що товар, який вони вагаються купити, найвищої якості, і те м’ясо варте того, щоб обміняти його на їхні мізерні форинти. Отож, чудово пам’ятаю, як я їв курку з капустою з маринованим яблучним перцем вприкуску, попиваючи з пляшечки паленку.

На жаль, ані на Дейкан утцо, ані на Варошгаз утцо вже не продадуть вам до гурки чи курячих стегенець сто грамів паленки, ані навіть бляшанки пива «Боршоді». Не знаю, чия в цьому заслуга, можливо, за цим стоїть угорська санепідемстанція, а можливо, — заборона самого Європейського Союзу. І якщо це другий варіант, то я негайно записуюсь до затятих євроскептиків!

Отже, розкіш гурки з паленкою можна ще собі дозволити на другому поверсі продуктового ринку на Вамгаз кюрут. Мабуть, тут слід завдячувати німецьким туристичним групам (до речі, цікаво, німецькі туристи знають, що існує багато інших методів проведення екскурсії, окрім їхнього найулюбленішого — «масової навали»?), які активно сюди навідуються, щоб подивитись трохи на місцеву екзотику. Проте цій гурці з критого ринку ще рости і рости до тієї гурки, що на Дейкан утцо, і це кажу з повною відповідальністю. Нехай собі ця німецька навала і далі купує на тому ринку за роздутими цінами і той перець, і паленку, і салямі. Нехай і далі їх обраховують у тому ресторані на другому поверсі, де понурий стариган сумно виграє на своїй циганській скрипці, а gulasch suppe[12] — набагато дорожчий, ніж у будь-якому совісному кішвендейґло. Нехай і далі лазять по галереї другого поверху, де виставлені в ряд будки із їжею і напоями: із занадто масними супами, пересоленою капустою, скислими винами в дволітрових пет-пляшках і з ланґошами[13], що випікаються на далеко не найсвіжішій олії.

Їжа в Угорщині містить у собі не тільки сум і меланхолію; вона страшенно марнотратна. Думаю, ніде інде в світі не знайдете більших порцій, навіть в Америці, країні, де все найбільше, тільки не порції і тільки не меланхолія!

У фільмі Золтана Гусаріка «Синдбад», знятого на основі оповідань Дюли Крудя, головного сибарита[14] угорської літератури, є одна сцена, що подобається мені й до сьогодні. Всі інші кадри цієї знаменитої кінокартини початку сімдесятих нагадують покришену жвачку «Дональд», випадково знайдену в пеналі ще з часів першого класу — всі ці танці в саду, поцілунки на цвинтарі, жіночі ігри зі снігом.

Але одна славна сцена — це квінтесенція філософії Крудя і стилю життя його героя. Йдеться про обід Синдбада в корчмі і розмову з офіціантом. Синдбад його запитує, чи він має дружину, на що офіціант відповідає, що була, але зараз нема. На питання, чи померла, кельнер відповідає: «Ні, пішла від мене, пішла до іншого». Просто світ, по якому ходить Синдбад, — це потойбіччя, а в потойбіччі всі жінки вже давно належать іншим. Це світ, що складається виключно з покинутих людей.

Синдбад — меланхолійний плейбой з часу belle époque — спочатку замовляє бульйон, до якого маленьким ножиком нарізає гострий сушений перець і висипає горстку насінин, потім витягує із супниці велику телячу кістку і витрушує з неї драглистий мозок на скибку хліба, приправлює меленою паприкою, з’їдає, і тільки тоді на його обличчі можна побачити вираз справжньої сибаритської розкоші. Без сумніву — це одна із найзнаменитіших сцен споживання бульйону у світовому кінематографі. Далі за сценарієм він замовляє печеного фазана з каштанами і запитує, які будуть каштани — італійські чи угорські. Як на мене, то млосний смак печених каштанів — це неважлива, третьорядна деталь. Для героя Крудя — зовсім ні. Думаю, найкращі каштани можна скуштувати на Октоґоні або на Нюґаті, де їх продають просто-таки з вуличних пічок по двісті форинтів за десяток. Коли на вулицях Будапешта з’являються печені каштани — це знак, що якраз прийшла справжня осінь із її передчасними сутінками, цілоденною сірятиною, дразливим посвистуванням капусянку на кухонній плиті. Це знак — що ось-ось будапештська хандра перейде в наступну фазу.

Вершиною трапези