Майкл Доббс - Хід королем

— Ризик — факт життя. Я не проти ризикувати з партнером, якого знаю і якому довіряю. Певен, що ми могли б цілком довіряти одне одному.

Він простягнув руку і торкнувся звороту її долоні; в очах співбесідниці спалахнула недовіра.

— Перш ніж запитаєте, чи є ліжко невід'ємною частиною угоди... ні, не дивіться таким невинним і ображеним поглядом. Ви потрусили переді мною цицьками, щойно всілися, тож давайте, за вашими словами, не ходити околяса. Вкласти вас горілиць було би приємно, але тут ідеться про бізнес, і в моєму переліку бізнес — на першому місці. Я не дозволю провалити те, що може стати найкращою угодою, мізки не повинні витікати між ноги. Ми тут, щоб зваблювати суперників, а не одне одного. Отже... ваша відповідь? Ви зацікавлені?

Як за командою, телефон у відділеному кутку кімнати завів свою трель. Невдоволено крекнувши, Лендлес підвівся і перетнув кімнату: він точно не очікував на дзвінок, бо надав своїм підлеглим суворі вказівки не турбувати його, якщо тільки не... Він коротко гаркнув у слухавку, перш ніж повернутися до своєї гості, широко розставивши руки.

— Непередбачувана справа. «Переливається мій кубок»[2]. Подзвонили з Даунінг-стріт. Мабуть, наш новий прем'єр-міністр бажає, щоб я зателефонував йому, щойно він повернеться з Палацу, тож, боюся, маю поспішати. Не примушувати ж його чекати,— його оплиле, як поталий віск, обличчя перекосилося: він вишкірився. Саллі втримає його увагу ще на кілька секунд, а далі будуть: нове місце, новий партнер для заманювання. Він уже залазив у пальто.— Отже, зробіть цей день для мене аж дуже особливим. Прийміть пропозицію.

Вона простягнула руку до сумочки на канапі, але він був уже тут як тут, повністю накривши її долоню величезним чорноробським ручищем. Вони опинилися дуже близько, і вона відчула тепло його тіла, його запах, могуть цього громаддя, здатного миттєво розчавити її, якщо йому заманеться. Але ніякої загрози в його манерах не було, його дотик був напрочуд ніжний. На мить вона почулася обеззброєною, майже збудженою. Її ніс шарпнувся.

— Вам треба зводити національний баланс платежів. А я подумаю про свій.

— Подумайте як слід, Саллі, й не надто довго.

— Звірюся зі своїм гороскопом. Я дамся чути.

У той момент чайка знову здійснила атаку, з вереском вдарившись об шибку й лишивши краплю свого посліду. Лендлес вилаявся.

— Це щаслива прикмета,— злегка засміялася Саллі.

— Щаслива? — пробурчав він, проводячи її за двері.— Скажіть цьому чортовому мийнику вікон!

Розділ другий

Хто хоче зберегти свій палац, тому не варто засинати надто міцно.

Це було проти його очікувань. Не зібралося великої юрми, як у попередні роки: біля воріт Палацу товклося менше двох дюжин людей, ховаючись, як черепахи, під парасолями і целофановими плащами, і це навряд чи можна розцінити взагалі як юрму. Може, британська громадськість просто не бере в голову, хто тепер її прем'єр-міністр.

Він сів назад у машину — чоловік, обтяжений обов'язком, на шкіряному сидінні, з удавано-невимушеною втомленою усмішкою, майже неохочий до влади. Довговидий, зі шкірою вже зів'ялою, але ще пружкою під підборіддям, суворо-аскетичний, як римські бюсти; пряме пісочне волосся з сивиною ретельно зачесане назад. Убраний він був у свій звичний темно-сірий костюм з двома ґудзиками і яскравою, майже франтівською шовковою хустинкою, що вистромлювалася з нагрудної кишені: така собі манірність, з якою він відсторонився від вестмінстерських орд у їхніх банальних краватках з різдвяних розпродажів і костюмах від «Маркса і Спенсера». Що кілька секунд він згинався за сидінням і затягувався з цигарки, яку ховав нижче вікна,— то був єдиний зовнішній прояв напруги і хвилювання, що клекотіли всередині. Він на повні груди вдихав нікотин і якийсь час не рухався, відчуваючи, як пересохло в горлі, чекаючи, доки вповільниться калатання серця.

Вельмишановний Френсис Івен Уркгарт, член парламенту, для годиться злегка помахав з'юрмленій зграйці витріщак із заднього сидіння свого міністерського «ягуара», наближаючись до воріт Букінгемського палацу. Його дружина Мортіма хотіла опустити скло перед операторами, які сновигали навколо, щоб краще роздивитися пару, але виявила, що вікна службового автомобіля понад дюйм завтовшки і намертво приклеєні. Довелося задовольнитися словами водія, що їх відчинить лише пряме влучання бронебійного снаряда.

Останні кілька годин здавались якими завгодно, але не веселими. Потому як учора ввечері о шостій були оголошені результати голосування, Уркгарт майнув назад до свого будинку на Кембридж-стріт і чекав там разом з дружиною. На що чекати, вони як слід не знали. Що він має робити зараз? Нікого не було, хто підказав би. Він тупцював біля телефону, але той уперто відмовлявся дзвонити. Уркгарт очікував на вітальні дзвінки від деяких колег у парламенті, можливо, від президента Сполучених Штатів або принаймні від своєї тітки, але вже почала проявлятися упередженість колег до людини, що раніше була їм рівнею, а тепер стала господарем; президент не озивався, доки нового прем'єр-міністра не затвердили на посаді, а літня тітонька, мабуть, гадала, що телефон племінника буде постійно зайнятий протягом декількох днів. Відчайдушно бажаючи поділитися бодай з кимось своєю радістю, вони з Мортімою вирішили позувати для фотографів, коли ті дзвонили в парадні двері, а також виходили на вулицю побалакати з журналістами.

Уркгарт, або ФУ, як його найчастіше називали, нетовариський на вдачу, провів дитинство, мандруючи в компанії лише собаки й ранця з книжками через вересові пустища родового маєтку в Шотландії, і цю компанію він сприймав як задовільну, але недостатню. Йому треба було людей, але не просто для спілкування, а щоб помірятися силами. Ось що завело його на південь, а ще — фінансова криза у шотландському Гайлендсі. Дідусь, який умер, не подумавши, як запобігти здирництву міністерства фінансів; батько, чия хвороблива сентиментальність і прив'язаність до традицій остаточно підірвали фінансове становище маєтку. В Уркгарта на очах батьківські статки й соціальне становище зів'яли, наче яблунева квітка у снігу. Тож йому слід було виборсатися, доки лишалося бодай щось із цих заставлених-перезаставлених вересових пустищ, ігноруючи батькові благання про честь сім'ї, які у розпачі змінилися на сльозливі нарікання. В Оксфорді було навряд чи краще. Дитинство, проведене у спілкуванні з книжками, сприяло блискучій академічній кар'єрі й посаді викладача економічних дисциплін, але цим він не задовольнився. Він почав зневажати вельветову уніформу і туманне моралізаторство, в які вдягалося стільки його колег і носило