Філіп Майєр - Син

вакуерос терпіти його не могли. Вони називали його позаочі «дон Кастрадо», бо ж він мав високий голос і, коли сердився, верещав, мов жінка.

Хосе та Чіко — зяті старого Педро Ґарсія — накликали на нього справжнє лихо. Вони-бо мали погану репутацію, і навіть місцева влада оголосила їх злодіями, які крадуть худобу. Минулого тижня я спробував навідати дона Педро, однак мене перестріли ці двоє й сказали, що їхній тесть «погано почуватися». Я намагався поспілкуватися з ними іспанською, утім вони прикинулися, що не розуміють мене. Ми з доном Педро були добрими друзями, і я знав, що він, навіть хворий, прийняв би мене. Та я, певна річ, не сперечався й поїхав геть.

Дон Педро протягом останнього часу був неспроможний найняти таку кількість людей, яка була йому потрібна для обробки його землі. І тому земля ця поросла густим чагарником. Його телят майже нікому було таврувати, тож минулого року (та й позаминулого теж) більша їх частина лишилася нетаврованою. Словом, він поступово розорювався.

Однак, незважаючи на таке становище, чоловік усе-таки залишався добрим та веселим. Я дуже любив бувати в нього в гостях, бо там було значно краще, ніж у мене вдома. Ми з ним полюбляли погомоніти про старі добрі часи, коли ця земля процвітала. Рівненькі доріжки, чистенькі глинобитні хатинки, густа й висока трава. А тепер тут — усюди чагарники. Старі селища перетворилися на пустку. А ті потворні села-одноденки з дерев’яних сараїв, які тут намагаються будувати, ростуть, наче гриби після дощу, але й розвалюються так само швидко.

Дона Педро я любив і поважав більше за свого рідного батька, полковника. Від старого мексиканця я ніколи не почув жодного лихого слова. І він — я це знав! — дуже сподівався, що я одружуся з котроюсь із його доньок. І я одружився б із Марією, найстаршою, бо був у неї закоханий. Але я також добре знав, що полковник буде проти цього шлюбу. Тож, як останній боягуз, я заглушив у собі почуття до Марії. Вона невдовзі поїхала навчатися до Мехіко, а її сестри повиходили заміж за негідників Хосе та Чіко, які накинули оком зовсім не на них, а на землю старого Педро.

Найбільше я боявся, що ці двоє винні-таки в тому, що в нас зникла худоба. Вони, мабуть, не до кінця усвідомлювали небезпеку, що в цьому разі чекає на всіх Ґарсія. І дон Педро буде тут зовсім безсилий.

11 серпня 1915 року

Саллі та доктор Пілкінґтон зараз везуть Ґленна, нашого молодшого сина, до Сан-Антоніо. Адже вчора ввечері його було поранено пострілом із рушниці. Стріляв хтось із вершників, які проїжджали повз нас (було вже темно, тому їх не вдалося розгледіти). Куля вцілила в плече, тож загрози життю сина немає, і полковник сказав, що в Сан-Антоніо мені робити нічого.

Також він додав, що стріляв у мого сина хтось із Ґарсія. А коли я відповів, що ніхто не може знати цього напевне, бо було темно, мене назвали зрадником.

— Якби ти навчився від мене бодай чогось, — сказав він, — то не ховався б від правди, наче страус. А правда в тому, що стріляв Хосе або Чіко.

— То ти зміг розгледіти їх у темряві, при тому що до них було більше фарлонга?

— Як ти добре знаєш, я бачу значно краще за тутешніх людей.

Біля нашого будинку зібралося близько чверті населення містечка (тобто всі білі чоловіки). Рейнджери, усі наші вакуерос і вакуерос Мідкіффа — теж тут. За кілька хвилин я приєднаюся до них, і ми вирушимо до будинку Ґарсія.

Розділ 4

Ілай Мак-Каллоу

Кінець весни тисяча вісімсот сорок дев’ятого року, місяць уповні. Уже два роки ми прожили біля річки Педерналес (неподалік Фредеріксбурґа). І ось одного разу в нашого сусіда, якого мій батько називав не інакше як Сифілітиком, серед білого дня вкрали двох коней. Цей суб’єкт припхався сюди з-за Аппалач, думаючи, мабуть, що тут можна досягти процвітання, нічогісінько не роблячи. Чомусь такі, як він, уважають Техас таким собі раєм для ледарів, де дрова самі рубаються, фрукти падають із дерев просто тобі на коліна, а люлька сама набивається тютюном. І таких нероб серед тутешніх поселенців, мабуть, найбільше. Хоча є ще чимало таких, як мій батько, що вирішив ризикнути й розбагатіти, якщо вдасться до цього дожити. І ще є німці.

Допоки сюди не прийшли німці, тутешні мешканці вважали неможливим виробництво вершкового масла в такому жаркому кліматі. Також неможливим вважалося вирощування тут пшениці. Та німці про це не знали і, прибувши до Техасу, узялися виготовляти вершкове масло вищого ґатунку та збирати щедрі врожаї пшениці. І потім продавали все це отетерілим техасцям за чималенькі гроші.

У німців ніколи не було алергії на фізичну працю. Упевнитися в цьому можна, лишень подивившись на їхні маєтки. Якщо, проходячи повз чиєсь поле, ти бачиш рівнесенько зорану землю — отже, ця ділянка належить німцеві. А якщо поле завалене камінням, а борозни мають такий вигляд, ніби їх прокладав сліпий індіанець, — це «робота» якогось «Сифілітика» зі штату Теннессі, який сподівається на те, що станеться диво й матінка Природа все зробить за нього сама.

Та я забіг наперед. Отож, мій батько дізнався, що в нашого сусіда вкрали двох коней (точніше, двох шолудивих шкап, схожих на самого Сифілітика), і їхні сліди ведуть до пагорбів. Було більш ніж імовірно, що злодій досі вештається десь неподалік. Адже жодний конокрад — якщо, звичайно, він себе поважає — не вдовольниться двома чахлими, кульгавими істотами, що скидаються на коней. Проте мій батько разом із групою озброєних чоловіків поїхав ловити злодія, розраховуючи на те, що той уже встиг від’їхати далеко. Тож ми з братом лишилися в домі за старших. Нам було видано по рушниці та по пістолету (пістолети ці були трофеєм, який здобув наш батько в битві при Сан-Хасінто). Цього мало вистачити для оборони нашого міцного будинку. Адже нас мусили захищати прикордонні війська. А набіги індіанців, як ми думали, припинилися кілька років тому.

Чоловіки разом із нашим батьком поїхали десь опівдні. Ми з братом (обидва були ще в тому віці, який можна назвати «ні те ні се», але вважали себе за дорослих) не турбувалися про власну безпеку. Нам здавалося, що боятися нічого: кілька десятків жалюгідних бездомних індіанців із племені тонкава, які вешталися тут в очікуванні відкриття резервації, не ризикнуть нападати на поселенців (хіба що якогось самотнього янкі, який тут проїжджатиме, пограбують).