ANN - Сайрін (вода і попіл) частина 1, ANN

Гіркота води

Цілий тиждень погода була жахливою. Літні дощі забрали спеку й день за днем заливали землю, мов змивали щось невидиме з цього світу. Я майже не виходила з дому.

Чи думала я про неї? Авжеж. Постійно. Мов одурманена. Це було щось на межі розуму й відчуття — я знала, відчувала, що вона десь є, що вона існує. Але мій розум відмовлявся це приймати.

Я тягнулася до неї думками, хотіла побачити її ще хоча б раз. Дізнатися хоч щось. Усе що завгодно.

Я кілька разів бралася дописати той вірш — той, до якого вона додала свої останні рядки. Але щоразу зупинялася. Її слова звучали завершально, майже священно. Жодне нове слово не мало місця після них. Вони були як точка. Розумне, остаточне завершення.

Але дощі нарешті закінчилися — як усе в нашому житті має свій кінець.

Усе, що починається, рано чи пізно завершується. Але хіба завершення — це не чийсь початок?

Я йшла знайомою стежкою до води, тримаючи зошит міцніше, ніж зазвичай. Усе всередині тремтіло — не від холоду, не від страху, — від дивного, хвилюючого передчуття. Сьогодні вона побачить її знову.

Це відчуття було схоже на дитячу віру в диво: не потрібні були докази, вистачало самого факту її існування. Я вірила, що жінка знову буде там. Вірила, що цього разу скаже щось більше. Відкриється хоч трішки — поглядом, словом, мовчанням. А я, я насмілилася. Вперше. Взяла з собою всі свої вірші. Увесь той світ, якого ніхто ніколи не торкався.

Я так хотіла, щоб вона їх прочитала. Не задля оцінки. Не для похвали. Просто — щоб зрозуміла. Побачила мою душу — такою, як вона є, неприкритою. 

 

День був задушливо спекотним, і я мріяла відчути холод води на шкірі. Залишивши зошит із віршами під деревом я переконалась що навколо нікого нема, скинула одяг, оголила тіло й впевнено ступила у воду, вірячи, що вона прийме мене.

Коли дійшла на достатню глибину, пірнула. Вода накрила мене ніжно, як мати — дитину. На кілька коротких секунд я відчула себе по-справжньому захищеною.

Але щойно виринула й відкрила очі — на березі сиділа вона. Усміхнена. Мій одяг лежав поруч, акуратно складений.

Чи здивувалась я її присутності? Ні. Навіть не трохи.

Вона підвелася, і біла сукня з ковзким шурхотом сповзла з її тіла, торкнувшись розпеченого сонцем піску. Я відвернулась — не могла дивитися на неї. Але чула, як вода розступалася під її кроками.

Коли знову глянула, вона вже стояла у воді — по пояс, така ж спокійна й далека, як завжди.

— Тебе довго не було, — сказала вона байдужим голосом.

Я лише кивнула. У скронях почало пульсувати — тонке, тривожне напруження.

Вона пірнула біля мене, і тоді я зрозуміла: хочу я того чи ні, але мушу вибирати — або лишитися, або вийти з води.

Я обрала друге. І знала — вона піде за мною.

За кілька кроків від берега я відчула її присутність за спиною. Хотілося якнайшвидше одягнутись. Але щойно ступила на пісок і потяглася до одягу — її холодна рука раптово зупинила мене, відтягнувши на крок назад.

Я обернулась.

Вода рівно стікала по її тілі, мокре волосся сплуталося й обіймало обличчя, а губи набули насиченого вишневого кольору. Її присутність була настільки відчутною, що здавалося — я відчуваю її навіть на смак.

— Ти уникаєш мене? — з ноткою образи спитала вона.

Її рука й досі тримала мене.

Я намагалася щось відповісти, але горло зціпилося, а думки розсипались, як пісок між пальцями. Вона обережно взяла мене за плечі й притягнула до себе. Від дотику нашої шкіри по тілу пробіг електричний струм.

— Говори. Не мовчи, — спокійно прошепотіла вона.

Усередині піднімалася хвиля тривоги. Її губи ледь вигнулися в лукавій усмішці. Руки повільно торкнулися моєї шиї, обійняли обличчя. І в наступну мить — її губи торкнулися моїх.

Смак... солодкий і терпкий водночас. Аж надто. Смак, що раптом викликав нудоту. Та поки я була зосереджена на цьому — на відчуттях, які неможливо було проаналізувати — я відчула ще дещо.

Ні, не ейфорію. І не захоплення.

А метал. Гострий, холодний, проникаючий. Прямо в груди.

Все сталося без звуку, без попередження. Я не відчула болю одразу — лише усвідомлення того, що вона дістала до самого серця. Вона лише на мить відірвалася від поцілунку — і тоді прийшов біль. Глибокий, пекучий, пульсуючий.

Вона дивилась мені в очі. А кров повільно стікала по животу — гаряча, липка, важка.

Я хотіла щось сказати. Запитати. Хоч щось.

Але вона знову нахилилась і поцілувала мене.

І біль... зник.

Як і все інше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍