ANN - Сайрін (вода і попіл) частина 1, ANN

Холодна ласка

Минув тиждень від тієї дивної зустрічі. Відтоді я жодного разу не заходила до лісу. Обходила його стороною, відчуваючи тривогу кожного разу, коли вітер приносив запах вогкої землі та хвої. Та я не могла надовго покинути єдине місце, де почувалася водночас захищеною і спокійною.

Одного спекотного літнього вечора ми поверталися додому: я і парубок із сусіднього села, який визвався провести мене. Ми йшли через парк. Він розповідав якісь пафосні історії зі свого життя, а я чемно кивала, лише бажаючи швидше дістатися додому.

Ми звернули до річки. Він випередив мене й простягнув руку, запрошуючи сісти на лавочку навпроти води. Лавочка ще зберігала тепло денного сонця. Вмостившись, він продовжив свої нескінченні оповіді, а я тим часом вдивлялася в темні води річки. Двічі він підсувався ближче, не замовкаючи ні на мить. Сонце вже торкалося горизонту.

Не витримавши більше, я запропонувала йти, поскаржившись, що змерзла. Нарешті він замовк, але поклав свою теплу, трохи спітнілу руку мені на коліно, нахиляючись ще ближче. Я не встигла зреагувати, як він раптом сіпнувся, підкинувши ногу вгору, і пронизливо закричав від болю. Він миттєво схилився, заглядаючи під лавочку.

Наступної миті він підскочив і, видаючи такий вереск, що й свині так не кричать, помчав геть. Я розгублено підхопилася з лавки й відійшла на кілька кроків.

Раптом у комишах щось зашаруділо. І в тиші вечора залунав глибокий, низький жіночий сміх.

Я обернулася. Позаду стояла вона. Ті самі очі. Та сама біла сукня. Страх пронизав усе моє тіло.

Вона неквапно підійшла до лавочки, нахилилася і витягла з-під неї оберемок слизьких зелених змій, що звивалися у її долонях. Я ахнула від несподіванки.

— Як тобі мій подарунок твоєму кавалеру? — запитала вона, посміхаючись.

— Це… це ви зробили? — я відійшла ще на кілька кроків, відчуваючи, як холоне спина.

Вона подивилася на мене з легкою тривогою, ніжно притискаючи змій до грудей, наче дітей.

— Ти боїшся? — запитала вона, так, ніби це справді здавалося дивним. — Погладь їх. Вони не вкусять тебе, обіцяю. Вона знову усміхнулася. — Чи ти ображаєшся через того чубатого залицяльника? Дитино, я бачила, як ти сама прагнула втекти від нього. Я лише допомогла. Вона театрально закотила очі. — Не могла я більше дивитися на ті слюняві спроби поцілунку.

Я навіть не знала, що турбувало мене більше: те, що вона зробила з хлопцем, чи те, що я знову бачу її — і знову не тікаю.

Декілька хвилин вона мовчки розглядала мене. Потім кинула змій у річку — ті, шурхочучи, миттєво розчинилися у воді без сліду.

— Розвернись до мене спиною, — скомандувала вона.

Я нервово засміялася. — Я не буду цього робити.

Вона театрально закотила очі.

— Думаєш, я хочу тобі зашкодити? Якби хотіла — зробила б це ще тоді, першого разу.

Не знаю чому, але я невпевнено повернулася, підставляючи їй своє найслабше місце. В ту ж мить я почула легкий змах — і холодна тканина лагідно торкнулася моїх плечей. Я привідкрила очі й обережно обернулася.

Вона стояла переді мною, склавши руки на грудях, і оцінювала мене поглядом. Тонка біла тканина, наче примарна мантія, сповзала з моїх плечей.

— Казала ж йому, що змерзла, — підморгнула вона. — От і побалувала тебе. Але не привикай.

Я вдячно затягнула тканину щільніше навколо себе, навіть не намагаючись запитати, звідки вона її взяла.

Невпевнено пройшла повз неї й опустилася на край лавочки, холод якої пронизував наскрізь.

— Сьогодні ви знову несподівано зникнете? — запитала я.

Вона неквапливо підійшла й сіла на траву біля моїх ніг.

— З усіх можливих питань — саме це? — тихо засміялася вона. — Ти справді не перестаєш мене дивувати, дитино.

— То яка відповідь? — всміхнулася я.

— Ти не приходила сюди більше тижня, — беземоційно мовила вона. — Я чекала щодня. Набриднеш — і я зникну. А доки мені ще цікаво.

Я лише мовчки кивнула.

— Попереджаю: ліміт питань на сьогодні вичерпано, — суворо сказала вона.

— Хоча б ім'я... — спробувала я останній раз.

Вона замовкла. Вечірній холод повільно заповнював мене зсередини.

— Сайрін, — нарешті прошепотіла вона. — Називай мене Сайрін.

— Незвичне ім’я, — прошепотіла я. 

Вона підвелася, схилилася до мене, сперлася руками на спинку лавочки. Її пальці легенько торкнулися моїх повік, змушуючи мене заплющити очі. Я відчула терпкий, солодкий аромат її шкіри — такий густий, що хотілося ловити повітря ротом.

Наостанок, майже торкаючись мого вуха, її голос обволік мене:

 

>Не плекала на губах прозорих

Того, кому уклала до ніг увесь світ.

Я не кохала, але завдала болю

Тому, кому б віддала свої сто літ.

 

Перші рядки ковзнули шепотом біля мого вуха. Останній рядок вона прошепотіла мені прямо в губи.

Я відкрила очі — і її вже не було. Я кілька разів тихо повтори

ла її слова, намагаючись не втратити їх. Вони запеклися десь глибоко в серці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍