ANN - Сайрін (вода і попіл) частина 1, ANN

Щось нереальне, хоча що таке нереальність? Чи те, в що ми не хочемо вірити? Я не вірила, що в цей тихий літній вечір на березі я зустріну жінку — високу, з темним волоссям, що, намокнувши, прилипло до її тіла. Її біла сукня стала прозорою від води, обвиваючи кожен її контур, кожен вигин. Її очі — пронизуючі, лякали, манили. Хто б не була ця жінка, але кожного вечора я бігла до води, щоб хоча б на мить ще побачити її, почути від неї хоча б слово. Вона була єдиною, хто не відвертався від мене. Вона тягнула мене, дурманила, і я з сходила з розуму, йшла за нею у воду. Все веде до смерті, а вона привела її до мене.

Там, де вода не хвилюється

А ти знаєш — я так і не пізнала кохання,

Ті миті надії й поривання,

Солодкі, мов весняний цвіт.

 

Я не бігла по степах, немов зорі,

Не плекала на губах прозорих

Того, кому віддала б увесь світ.

 

Я закреслила.

Почала останній рядок знову — і знову закреслила,

шукаючи потрібні слова.

Раптом здалося, ніби почула шурхіт позаду.

Підняла погляд від аркуша.

Навколо дерева гойдалися у ритмі вітру,

висока, слухняна трава торкалася ніг,

а сонце просочувалося крізь щілини між кронами беріз.

Я оглянулася. Нікого.

Спробувала зосередитись на словах,

але спів птахів відволікав.

Їхній спів не має тексту —

можливо, тому він справжній.

Слова можна тлумачити,

контролювати,

маніпулювати ними,

іноді ламати.

А їхній спів — чистий.

 

Коли здалося що потрібні слова з'являються у думках мене відволік звук води. Вода десь позаду хлюпала об береги. Мабуть качки, або ще якісь тваринки, подумала я, але інтерес всеодно взяв гору, я піднялась, ступні торкнулися теплої трави і я пройшла вздовж берега між високими комишами. Я знайшла найкраще місце щоб непомітно глянути на того хто вирішив охолодитися. 

Посеред води стояла жінка, в білій довгій сукні що намокла і обтягнула кожен сантиметр її тіла. Її довге чорняве волосся виблискувало на сонці. Вона водила рукою по воді, ніби чаклуючи. Я затримала подих і відчула що моя присутність тут зайва і не хотіла видати себе. 

— Можеш не ховатися, люба. Промовила вона голосом що забринів у моїй голові наче струна, він був глибокий і впевнений. Хвиля тривога скрутила живіт. На хвилину я хотіла розвернутися і втекти звідси, але продовжила стояти вагаючись.

Коли здалося, що потрібні слова нарешті вимальовуються у думках, мене знову відволік звук — плескіт води.

Десь позаду вона м’яко хлюпала об береги, немов дихала.

"Мабуть, качки... або ще якісь тваринки," — подумала я,

але цікавість взяла гору.

Я підвелася, ступні ковзнули по теплій, м’якій траві.

Йдучи обережно вздовж берега, я розсовувала руками високі комиші, що шурхотіли на вітрі, ніби шепотіли мені щось на вухо.

Нарешті я знайшла місце, де могла залишитися непоміченою.

Притримуючи дихання, обережно виглянула.

Посеред води стояла жінка.

Вона була одягнена у білу довгу сукню, яка намокла й облягала кожен сантиметр її тіла, мов друга шкіра.

Її довге чорне волосся блищало на сонці, сплітаючись зі світлом і водою у якусь дивовижну тканину.

Вона повільно водила рукою по поверхні води,

наче творила щось невидиме, чаклуючи над стихією.

Я затримала подих.

Усе моє єство волало про те, що моя присутність тут — зайва, що я вторглася в якийсь інший світ, тонший за тишу.

Я стояла непорушно, намагаючись злитися з тінями комишу.

Та раптом жінка, навіть не озираючись, промовила:

— Можеш не ховатися, люба.

Її голос не долинув до моїх вух — він відлунням пройшов крізь мене, наче торкнувся кожної струни в моїй душі.

Глибокий, оксамитовий, впевнений. Невимовно близький і страшенно чужий водночас.

Хвиля тривоги скрутила мій живіт.

Мить — і я подумала втекти,

втекти якнайдалі,

забути цей голос, цю білу постать серед води.

Та мої ноги вперто залишалися на місці,

а серце билося десь високо в горлі.

Я стояла, не знаючи — рушити вперед чи втекти.

Вагаючись.

Замкнена у власній нерішучості й дивній невидимій тязі, що тягнула мене до неї.

Вона повільно повернула обличчя в мій бік.

Її риси здавалися виліпленими зі світла — ідеальні, майже неземні: високі вилиці, тонкий, витончений ніс, повні губи, що ледь торкалися одна одної, зберігаючи мовчання, у якому бриніли незнані таємниці.

Її очі були темні й глибокі, мов бездонні чорнильні озера, у яких могла потонути сама душа.

Я несвідомо вийшла зі свого прикриття.

Крок. Ще один.

Я зупинилася біля самого краю води, затамувавши подих, не в змозі відірвати погляд від жінки.

Вона стояла по пояс у воді — незворушна, велична.

Повільним жестом, легким, ніби пір'я, вона запросила мене до себе, махнувши рукою.

Але я застигла, вкорінена на місці, нездатна ані зрушити, ані сказати бодай слово. Серце билося в грудях так голосно, що здавалося, його почує весь ліс.

Жінка кілька секунд уважно вивчала моє обличчя, шукаючи в ньому хоч якусь відповідь.

У її погляді спалахнула тінь розчарування.

Повільно вона піднялася з води і рушила до берега.

Її рухи були дивовижні: вода не розділялася перед нею, як мало б бути, — здавалося, це вона проходила крізь воду, а не навпаки.

Жодної хвилі, жодного бризку.

Тільки тиша й відчуття, що сама природа завмирає перед її присутністю.

Я стояла, не зводячи з неї очей, навіть не намагаючись збагнути, хто вона і чому саме зараз я не могла відірватися від цього незбагненного видіння.

Її погляд не залишав мене, і я відчула, як кожна клітинка мого тіла почала тривожно тремтіти.

Вона зробила крок вперед, і я автоматично відступила на один, потім ще.

Не через страх. Це був інстинкт, що змушував мене уникати її, триматися на відстані. Але вона наближалася, і я відчула, як ритм серця стискається, залишаючи тільки тишу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍