Olenka Ing - Срібні очі , Olenka Ing

Зранку тиша здавалась майже гнітючою. Вулиці були порожні, і лише далекі звуки боротьби де-не-де порушували цей спокій. Аліна сиділа на старому кріслі, поруч з Ітаном, її погляд мандрував до того місця, де колись стояла велика зірка на даху будівлі — але тепер це було порожнє небо, захмарене тінями, що ховали всі відповіді. Вона не могла позбутися відчуття, що щось серйозне наближається.

“Це не просто страх. Це щось більше… щось, що нас з ним пов’язує.”

Ітан сидів, спираючись на стіну, і дивився в темряву, немов намагаючись побачити те, що приховує ніч. Його тіло було напружене, обличчя хмарне, але в його очах не було тієї впевненості, що зазвичай, коли він тримав себе в руках.

— Щось не так, — сказала Аліна, порушивши тишу. — Я відчуваю, як ти боїшся.

Ітан повільно обернувся до неї.
— Я не боюсь, — відповів він, але його голос видав його.

“Ти не боїшся? Ти лише не хочеш, щоб я знала, що в тебе є слабке місце.”

Аліна встала і підійшла ближче, її погляд не відривався від нього.
— Ти весь час говориш, що не боїшся, але я бачу це в твоїх очах. Ти не хочеш допомогти мені зрозуміти, чому ти так тримаєшся. Що сталося, Ітан?

Він важко зітхнув і підвівся, ніби збирався вирватися від її погляду.
— Це не твоя справа.

Аліна стиснула кулаки, і в її голосі пробилася гнівна нотка.
— Це не твоя справа чи моя. Це НАША справа, Ітан. Якщо ти хочеш, щоб я залишалася поряд — я маю право знати.

Ітан замовк. Його погляд врешті знову зустрів її. Цього разу він не відводив очей. Він був слабкий, і в той самий час сильний.
— Колись я теж зробив помилку, Аліно. Я кинув людей, яких любив, щоб вижити. І тепер я не маю права просити про допомогу.

Аліна стояла перед ним, її серце билося важко.
— Але ти не сам. Я не залишу тебе, Ітан. І більше не дозволю тобі залишатися наодинці зі своїми демонами.

Їхні погляди знову зустрілися, і в цю мить між ними з’явилася щось більше, ніж просто дружба, більше, ніж союз — це був зв’язок, спільне розуміння, яке росте з кожним днем.

І ось у тій самій тиші, де вони обидва намагалися зрозуміти себе, лункий звук розбивав цей спокій. Це був тихий, але потужний вибух. І танув перший рум'янець на небі — їхні вороги були ближче, ніж вони думали.

Аліна миттєво підняла голову, її очі напружено шукали джерело звуку.
— Це вони, — сказала вона, помічаючи, як змінюється вираз обличчя Ітана.

Ітан схопив її за руку, різко виштовхуючи в бік.
— Це не просто Химерники. Це вони — привиди з мого минулого.

— Хто вони? — запитала Аліна, але не дочекалася відповіді, бо почувся ще один вибух, і в дверях з’явилася постать.

Це був він — величезний, темний, з чорною плащем, який залишав за собою чорний слід. Його обличчя було закрите маскою, тільки очі — сріблястими й пронизливими, як у Химерників. В його руках була величезна палиця, яка, здавалося, могла вбити будь-кого, хто наважиться вступити в боротьбу.

— Ти думаєш, що втечеш від мене? — голос чоловіка був холодний, немов лід. Він не дивився на Ітана, але одразу звернув увагу на Аліну. — Вона — твоя слабкість.

Ітан на мить завмер. Його тіло було напружене, і Аліна побачила, як його серце завмерло на кілька секунд. Вона не могла дозволити цьому тривати. В її голові миттєво зародилася ідея.

— Ти не зможеш нас зламати! — крикнула Аліна, підходячи ближче до Ітана, її голос був сильним і твердим.

Чоловік усміхнувся, його маска відбивала світло.
— Ти думаєш, я боюся твого крику, дівчино? Ти ще не бачила, що я можу зробити.

Аліна відчула, як Ітан напружився поруч. Вона стиснула його руку, і це допомогло йому зібратися.

— Ми не слабкі, — промовила вона з новою впевненістю. — Ми будемо боротися. І ми не здаємося. Ти ще не знаєш, на що ми здатні.

Ітан схилив голову, дивлячись на неї. В його погляді з’явилася така нова сила, що навіть ворог на мить зупинився.

— Залишся зі мною, — тихо сказав Ітан, і в його голосі звучала не тільки прохання, але й обіцянка.

Аліна кивнула.
— Залишаюсь. Завжди.

---

"Погляд ворога зустрівся з її очима, і вперше Аліна відчула: цей ворог знає про неї все.»