Love - Шепіт століть, Love
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Її звали Марта. Вона жила в окупованому місті. Її батьки були вбиті під час облави, а сама вона працювала на кухні німецького штабу, тільки щоб вижити. Але щовечора, коли на мить заплющувала очі — бачила його. Не знала, хто він, звідки — тільки те, що його руки рятували її з полум’я, з бою, з темряви. В кожному сні — одні й ті ж слова:
> «Я знайду тебе…»
Його звали Олексій. Він був підпільником, боровся в лісах, був на розшуку. Його ім’я — шепотіли з острахом. Але він мав місію: підібрати дані зі штабу ворога. І якось вночі, пробравшись до міста, він побачив її — дівчину, яка розносила їжу. Очі. Обличчя. Хода.
І серце стиснулося.
> «Це вона…»
Він не знав її, але відчував, ніби шукав усе життя. Він лишив їй записку. Потім ще одну. Вона відповідала. Таємно, серед ночі, під деревом біля старого будинку. І ось — зустріч.
— Це неправильно… — Марта боялася. — Це смертельно.
— Я знаю, — прошепотів Олексій. — Але я не міг інакше.
— Чому ти мене знаєш так, ніби… ми вже…
— Бо ми вже були. І знову стали. І ще станемо. До кінця.
Їхні зустрічі ставали глибшими. А війна — ближчою.
Одного разу Олексія вистежили. Він прийшов до неї в останню ніч, весь у крові, втомлений, але з палаючими очима.
— Мені треба тікати. Але я не піду без тебе.
— Я з тобою. В будь-яке пекло.
Вони бігли в ніч, під вибухами. Ховалися в лісі. Тиждень, два — жили на межі. Та зрада прийшла з місця, де не чекали. Хтось із місцевих здав їх.
Їх схопили. Розділили. І в останню мить, коли їх вели різними дорогами — вони знову побачились. В очах — спокій, не страх.
> «Навіть смерть не зупинить. Ми знайдемося знову.»
> «Кожного разу — я обираю тебе.»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шепіт століть, Love», після закриття браузера.
