Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Я перелетів гори всього за кілька годин.

Приземлився неподалік від входу в місто.

Окава вражала величчю, як і в перший раз. Висічене в скелях кам’яне місто здіймалося терасами, що тяглися все вище й вище. Вулиці, мощені старовинним каменем, перепліталися між собою, наче коріння древнього дерева. Над усім цим височіла велика брама—її сторожили застиглі кам’яні дракони.

Це були охоронці, які в момент Всплеску стояли на варті. Серед них був і мій дід, Лаврелій.

Я пам’ятаю, як вперше побачив їх—цих гігантів, що застигли у вічності. Я не міг повірити, що колись можна було просто взяти й стати таким. Але тепер… Тепер я сам був таким звіром. І розміром я не поступався своїм скам’янілим родичам.

Але чи прийме мене Окава?

Я зробив крок уперед.

Гуркіт моїх лап віддався луною в тиші, і люди завмерли.

А потім перший крик прорізав повітря.

— Дракон! Справжній звір.

З вуличок почали вибігати люди. Хтось сахався назад, відводячи дітей і ховаючись за стовпами. Інші ж, навпаки, наближалися, роззявивши роти від подиву.

Попереду стояли діти. Вони боязко стискали руки старших, але не тікали. Для них я був чимось неймовірним—чимось, що існувало лише в легендах, а тепер ожило на їхніх очах.

— Верховний… — хтось прошепотів.

Шепіт ширився містом, передаючись від однієї групи до іншої, поки не став гулом здивованих голосів.

Я стояв, дозволяючи їм мене роздивитися. Більше не ховався.

— Верховний повернувся!

— Хто це!

— Він прийшов правити!

— Він має звіра!

Емоції змінювали одна одну—від жаху до надії, від сумнівів до благоговіння.

Я бачив усе це в їхніх очах.

Але я повернувся не заради влади.

Я повернувся заради неї.

Я випростався, змущуючи натовп інстинктивно відступити. Повернув людську подобу.Відчув, як у горлі пересохло. Коли я нарешті заговорив, голос зірвався на хрип.

— Дракони, тепер я ваш верховний. Ейнар визнав мою силу.

Я закашлявся, повітря в грудях було гарячим, ледь контрольований Авгур гарчав десь на межі свідомості.

Я втягнув повітря і знову заговорив.

— Я тут. І тепер усе буде інакше.

Я пішов в сторону замку, а наповал тихо за мною. Та я ніколи не шукав трону. Мені потрібна моя пара. Міра... Знову її образ виринув у моїй голові. Чи вдалося її повернути?

Я зайшов до палацу.

Мене завжди дивувало, як він зливається з рештою міста, не маючи величезних садів чи мурів, що відділяли б його від звичайних будинків. Жодних парадних дворів, жодної зайвої розкоші—лише башти та яруси, що, як і все в Окаві, тягнулися вгору, вплітаючись у скелю.

Нічого показного. Але кожен, хто жив тут, знав—палац був серцем міста.

Я йшов коридорами, ще не звикнувши до нового відчуття всередині—влади, яка тепер належала мені.

На моєму шляху з’явилося знайоме обличчя.

Марум.

Радник Ейнара.

Його погляд ковзнув по мені, уважний, вичікувальний.

— Маруме, — я зупинився перед ним, не змінюючи тону. — Мабуть, ти вже чув. Верховний тепер я. Потрібно зібрати нараду.

Він не відповів одразу.

Прискіпливо вдивлявся в моє обличчя, ніби намагався щось у ньому відшукати. Можливо, тінь Ейнара. Можливо, слабкість.

Я витримав погляд.

Зрештою, Марум ледь помітно схилив голову—не як перед володарем, а радше як перед фактом, який неможливо ігнорувати.

— Буде зроблено, — лише й сказав він і, розвернувшись, пішов виконувати доручення.

Вони ще не знають, що я за верховний.

Я піднявся до зали засідань.

Стіл у центрі, різьблені крісла. Лише вчора тут сидів мій батько, обговорюючи можливості Беатріс. А тепер… тепер я стояв тут.

Сам скликав нараду.

Я обійшов стіл і сів на головне місце.

Спочатку в залі панувала тиша. Я відчував її, відчував, як старі стіни, звиклі до голосів правителів, ніби вслухаються в нового.

Поступово почали збиратися дракони.

Дракони. Ті, хто допомагає верховному приймати рішення.

Я спостерігав за ними, поки вони заходили.

Вони хочуть побачити, хто я.

Усі зібралися. Я намагався триматися спокійно, але в залі буквально відчувалася напруга. Дракони сиділи мовчки, втупившись у мене з побожним страхом — хто з надією, хто з недовірою, хто з відвертим жахом.

Я змінив їхню реальність, і вони не знали, чи варто мені поклонятися, чи боятися до смерті.

Марум заговорив першим.

— Ми зібралися сьогодні, щоб вирішити питання зміни Верховного. Ноель Валлгард переміг Ейнара Валлгарда у чесному поєдинку сили.

По залу пройшовся глухий шепіт.

Вони знали, що це змінює все.

Я бачив, як один із радників, старий дракон із посрібленими рогами, невпевнено підвівся зі свого місця. Він виглядав так, наче готовий впасти навколішки.

— Це правда, що ти прилетів сюди? — його голос був тихим, майже зірваним від тривоги. — Ти… маєш звіра?

Я витримав паузу. Подивився йому просто у вічі.

— Так, — голос мій звучав чітко, незворушно. — Учора я вперше перейшов у звірину форму.

Ці слова сколихнули залу. Навіть ті, хто до цього мовчав, тепер перезиралися, обмінюючись стривоженими поглядами.

— Але як? — лунало з недовірою.

— Зі мною зв’язався Ейнар і все підтвердив, — продовжив Марум, наче ставлячи останню крапку в цій розмові.

Отже, батько вижив.

Що ж, нехай.

Головне, що тепер він не має наді мною влади.

Я думав, що зараз Марум нарешті заткнеться, але стара кляча не могла просто промовчати.

— У Верховного дракона Ноеля тепер божественна сила, Беатріс завершила ритуал, та Ноель її вбив.

Ці слова пролунали, як грім серед тиші.

Момент — і зала вибухнула вигуками.

Дехто з переляку застиг, наче перетворився на камінь. Інші зашепотілися так гаряче, що їхні голоси злилися в гул, який пронизував саме повітря.

Їх трусило.

Я бачив, як один із наймолодших радників скривився, ніби його вдарили в живіт. Ще один, літній, схопився за груди, ніби боявся, що його серце не витримає почутого.