Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Розділ 2: Новий верховний дракон

Ноель Валлгард 

Я все ще тримав Міру в руках. Її тіло було холодним, бездиханним, але варто було лише захотіти — і енергія потекла назад, повертаючись у неї. Я відчував, як вона слухається мене, як життя поступово повертається.

— Не роби цього, або мені доведеться тебе зупинити, — голос Ейнара був спокійним, але я чув у ньому загрозу.

Я навіть не глянув у його бік.

— Ні, ти мене не заставиш, — мій голос зірвався на хрип. Гнів і розпач зливалися в єдине, змішувалися з люттю Авгура. — Я сильніший.

Я не зупинявся. Кожна частка мого єства кричала, що я маю це зробити. Віддати її просто так? Змиритися, що її більше немає? Ні.

Ейнар витягнув меч і приклав до моєї шиї.

Я сіпнувся, ледь не впустивши Міру. В очах запекло. Що він творить? Я ж його син!

— Зупинися, — повторив він.

Я важко дихав. Груди стискало, в горлі встав клубок. У легенях палало. Я закашлявся, скрутившись від болю, але вперто не випускав її з рук.

— Ти… ти не розумієш, — прошипів я крізь зуби. — Я не можу інакше!

Лезо надавило сильніше.

Я підняв очі на батька. Лише недавно я його знайшов. Думав, що можу довіряти. Він — моя єдина родина. І ось він ладен убити мене.

Авгур збурився.

Все сталося за секунду.

Рев, що вирвався з моїх грудей, здавалося, потряс саму будівлю. Вогонь пронісся моєю кров’ю, очі засвітилися червоним. Кігті проорали кам’яну підлогу.

Ейнара відкинуло від мого удару, але він встояв.

Я не хотів цього.

Але тепер уже все вирішено.

Мені потрібна сила. Я доведу, що я найсильніший. Я заберу те, що мені належить. Я стану верховним драконом.

Авгур гарчав, затьмарюючи мій розум. Його лють змішувалася з моєю, і ось уже неможливо зрозуміти, де я, а де він. У горлі пересохло, кожен подих давався важко.

Але я не відступлю.

Ейнар підняв меч.

— Ти сам обрав цей шлях, — сказав він.

Я вишкірився.

— Ти просто не хочеш визнати, що програєш.

Я кинувся вперед.

Ейнар не зволікав. Він кинувся вперед, і його меч блиснув у тьмяному світлі. Я відбив перший удар, відчуваючи, як сила Авгура пробуджується в мені. Його лезо пройшло зовсім поруч, розсікаючи повітря, але не дістало мене.

— Ти не повинен цього робити, Ноелю! — в його голосі не було ненависті, тільки твердість і… біль?

Я не слухав. Авгур вимагав битви. Влада верховного дракона чекала на мене, і ніхто — навіть мій батько — не зупинить мене.

Я атакував. Лезо моїх кігтів зустріло його меч, і від удару підлога під нами затріщала. Ми кружляли в запеклому двобої — я метався тінню, він ішов за мною, читаючи кожен рух. Його досвід проти моєї сирої, неконтрольованої сили.

Раптом він зробив різкий випад, розрахований на мою нестриманість. Я не встиг відступити, і його меч увійшов у моє плече. Біль пронизав мене, але Авгур лише розлютився ще більше. Вогонь здійнявся довкола, я вдарив його лапою в груди, відчув, як тріснули кістки, але він не впав.

— Ти справді думаєш, що сила — це все, що тобі потрібно? — прохрипів він, тримаючи меч.

Я рикнув у відповідь.

Він знову атакував, та цього разу я випередив його. Відштовхнувшись від підлоги, я стрибнув, завдаючи удару зверху. Його захист ослаб. Мій удар влучив у ціль. Він відлетів у стіну, обваливши частину кам’яної кладки, і впав, нерухомий.

Я важко дихав, дивлячись на нього. Авгур ще жадав продовження, але мені вже було байдуже. Я переміг. Влада моя.

Та перемога виявилася марною. Мене обвели навколо пальця. Ейнар знав, що він не переможе. Він відволікав мене.

Міра зникла.

Дейрон… Він забрав її!

Я кинувся вперед, вибігши зі зали. Кам’яні коридори Школи заповнилися луною моїх кроків. Поранене плече горіло, але я не звертав уваги. Куди він міг піти?

По сходах уверх. Він не міг ризикнути, несучи Міру нагору в школу— там його могли помітити. Я мчав слідом, орієнтуючись на ледве відчутні сліди магії.

Вискочивши у двір, я швидко оглянувся. Темрява нічного неба здавалася надто тихою. Але я знав — він не міг втекти далеко.

Я розкинув крила, здійнявся над Школою, вдивляючись у кожну тінь унизу. Приземлився біля воріт.

— Ноель, їх тут немає, — голос Тіні пролунав несподівано.

Я завмер.

І тоді все стало на свої місця.

— Це все ти… — шипіння вихопилося з моїх губ. — Ти відкрив йому портал!

Я опустився перед ним, очі палахкотіли гнівом.

— Навіщо?

— Ти не уявляєш, яку силу носиш у собі, — його голос був спокійний, майже втомлений. — Я поверну тобі Міру, як тільки ти повернеш магію. Вивільни її.

— Не тобі мені вказувати! — Авгур гарчав у моїй свідомості, вимагаючи крові.

— Ноелю, ще не все втрачено. Послухай…

— Поверни мені мою істину! — рикнув я, ледве стримуючи перетворення.

Але Тінь лише гірко всміхнувся.

І зник у порталі.

Я кинувся вперед, та було запізно.

Рев вирвався з моїх грудей, і я злетів у нічне небо, не знаючи, що робити далі.

Я змахнув крилами, здіймаючись у повітря. Холодне гірське повітря било в обличчя, обпалювало легені, але я майже не помічав цього. В голові калатало одне-єдине питання: що тепер? Як мені її знайти?

Я був верховним драконом. Влада—в моїх руках. Чи лапах. У мене була армія, були шпигуни. Тож я повертаюся в Окаву, свою столицю.

Дорога до Драгнхейму лежала через Елізійські гори. Минулого разу цей переліт мене жахав, бо крил я не мав, і мені довелося летіти в кареті з грифарусами. Та тепер усе змінилося. Тепер я не просто мав крила—я мав звіра.

Я рвонув угору, пробиваючись крізь нічний вітер. Внизу тяглися засніжені вершини, їхні піки гостро врізалися в темне небо. Гори під мною були безмовні й величні, схожі на закам’янілих велетнів, що споглядали світ у вічному сні. Десь далеко внизу виблискували чорнильно-сині стрічки річок, що прорізали кам’яний ландшафт, і маленькі вогники поселень губилися між ущелинами.

Коли сонце почало вставати, воно залило вершини золотом, і на мить світ здався мені спокійним. Невже минула лише доба з того моменту, як ми вирушили в Школу, щоб урятувати Міру від Беатріс? Як швидко все може змінитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍