Ернст Юнгер - Скляні бджоли

показати свою владу. Монтеронові ж від цього боліло. Й оскільки ми це знали, то траплялося, що коли хтось із нас серйозно влипав, то йшов до нього ввечері й сповідався. Коли Ґронау програв багато грошей, старий ще вночі поїхав до міста, щоб залагодити справу, повернувся він ополудні, та було вже запізно.

Гаразд, він хотів нас загартувати. Але при цьому він намагався не ранити серцевини. Уранці в понеділок зазвичай градом сипалися покарання — дисциплінарний арешт, скасування відпустки, вахта в конюшні, запис в особову справу. Та опівдні гроза вже минала, а ми були особливо ретельними у виконанні служби.

У кожному потоці двічі-тричі бувало так, що все йшло по-іншому. Траплялися випадки, коли не можна було обмежитися тільки дисциплінарним арештом. А старому чого тільки не вдавалося залагодити арештом! У таких особливих випадках не було ні громів, ні блискавиць. Радше панував загальний пригнічений настрій, так ніби йшлося про такі речі, про які не можна говорити вголос, а тільки пошепки. Якісь люди ходили туди й сюди, той, що завинив, сидів під замком, а потім він зникав. Його ім'я більше не згадувалося, а якщо хтось і згадував, то це було випадково, й усі вдавали, ніби вони його не почули.

У такі дні старий, такий завжди незмінно зібраний та зосереджений, ставав неуважним, губив думку. Під час заняття він міг урвати речення на півслові й втупитися поглядом у стіну. Було чути слова його розмов з самим собою, які мимовільно зривалися з його уст, це могло бути щось на кшталт: «Можу заприсягтися, що коли трапляється щось ганебне, за цим завжди криється якась дівка».

Ці спогади зринули в мене, поки Твіннінґс чекав на мою відповідь. Певна річ, прямого зв'язку тут не було, і коли Монтерон промовляв ці слова, він, звісно, не думав про таку жінку, як Тереза. Але очевидно й те, що чоловік здатний зробити для жінки такі речі, які ніколи не став би робити для себе.

Саме такою річчю було місце в Цаппароні. Не можу сказати, чому так сталося. Коли йдеться про щось підозріле, то часом з'являється певне передчуття, яке рідко підводить. Щоправда, є різниця: оберігати державні чи приватні таємниці; це актуально і в наш час, коли більшість держав зійшли на пси, принаймні ті, що були чогось варті. Посада, яку пропонував Цаппароні, рано чи пізно мала призвести до автокатастрофи. А коли досліджуватимуть уламки, то у днищі машини знайдуть двадцять-тридцять дірок від куль. Такі випадки були не для дорожньої поліції. І про похорон можна буде прочитати не серед оголошень про смерть, а в розділі «Кримінальна хроніка». Біля відкритої домовини Тереза зустрінеться не з найкращим товариством, і, певна річ, нікого не буде з давніх добрих часів. Навіть сам Цаппароні не прийде. Невідомий передасть їй у сутінках грубий конверт.

Коли ховали мого батька, все ще було по-іншому. Він прожив спокійне життя, та під кінець також почувався не дуже затишно. На лікарняному ліжку він сказав мені: «Хлопче, я помираю якраз вчасно». При цьому він стурбовано зиркнув на мене. Напевне він уявляв собі, як воно буде потім.

Ось таке і ще дещо спало мені на думку, поки Твіннінґс терпляче чекав на мою відповідь. Неймовірно, яка лавина думок може пронестися в таку хвилину. Це варто було б зобразити на полотні.

Та я бачив перед собою нашу голу квартирку, наше згасле родинне вогнище, якщо доцільно вживати таку поетичну метафору, згадав той факт, що нам уже давненько відключили світло. Поштою надходили лише нагадування про сплату рахунків, а коли хтось дзвонив у двері, Тереза не наважувалася відчиняти, оскільки боялася нахабних кредиторів. Тож я не мав бути перебірливим.

Окрім того, в мене було якесь відчуття сміховинності свого становища, враження, що я був «старомодним клієнтом», одним із тих, хто досі носиться зі своїми ідеями, в той час як інші шукають зиск, де тільки можуть, ще й при цьому зверхньо позирають на мене. Двічі я разом зі стількома іншими мав дорого платити за бездарність урядів. З того ми не мали ні грошей, ні слави — якраз навпаки.

Настав час розпрощатися з викопними уявленнями. Хтось недавно звернув мою увагу на те, що моя мова пересичена застарілими шаблонами, такими як «давні друзі» або «схопити когось за портупею», «наполегливо радити». У наші дні це виглядає кумедно, як гримаси старої діви, яка досі пишається своєю дещо застояною цнотою. До біса, цьому треба покласти край.

У мене виникло неприємне відчуття у шлунку, напевно, просто голод, і жовч ішла в кров. Та водночас мені імпонувало зацікавлення з боку Цаппароні. Принаймні комусь я ще потрібен. Можливо, незважаючи на всю відмінність засобів, він був у подібній зі мною ситуації: він мав платити, ще й відчував моральну відповідальність. З нього все висмоктували, його обкрадали, але він був експлуататором. А уряд, що підлещувався до більшості, стягував з нього податки й дозволяв його грабувати.

Та й узагалі, якщо вираз «давні друзі» звучить кумедно, то з якого дива треба всерйоз ставитися до такого слова, як «уряд»? Хіба ці типи орендували право бути несмішними? Хіба вони були винятком у процесі знецінення слів? Чи ще залишався бодай хтось, хто міг навчити пристойності? Старий солдат також уже не був старим солдатом, хоча тут були й свої переваги. Настав час, коли можна було подумати й про себе.

Вочевидь, я почав виправдовуватися — саме з цього починають, коли пристають на непевну справу. Дивно, що людина не може так просто піти і заподіяти комусь зло. Спершу треба переконати себе, що той на це заслужив. Навіть розбійник, який хоче пограбувати невідомого, спершу зачне з ним сварку, аби розлютитися.

Мені це було геть не важко, адже я мав такий настрій, що мене влаштовував би будь-хто, навіть невинний, лише б знайти на кому зігнати злість. Дійшло вже до того, що від мого настрою потерпала навіть Тереза.

Хоча я майже прийняв рішення, я все-таки зробив ще одну спробу якось ухилитися й сказав Твіннінґсу:

— Мені важко уявити, що Цаппароні потрібен саме я. У нього ж, напевно, стільки кандидатів, що лише вибирай.

Твіннінґс кивнув:

— Авжеж, у нього великий вибір. Та тут ідеться про посаду, на яку важко знайти доброго претендента. Більшість тут можуть перестаратися. — Він усміхнувся й додав. — Усі з такими грішками.

При цьому він розвів руками, ніби розгорнув теку, й повторив рух, наче рибалка, що спіймав у тихій заводі щуку. І він знову поцілив у моє